Розділ 24

Каміла.

Я не відразу зрозуміла, що саме змусило мене підняти очі від столу. Можливо, це було не повідомлення, яке досі світилося на екрані телефону як непрочитане. Не швидкий, гарячковий голос Валерії, яка, як завжди, говорила без пауз, жестикулюючи так енергійно, що її рука раз по раз зачіпала край столу. Навіть не спокійний, майже небезпечний погляд Елісії, яка мовчала, але бачила крізь людей краще, ніж більшість викладачів бачать крізь шпаргалки.

Це було просто відчуття. Те саме, що не поясниш словами, але воно завжди з'являлося перед тим, як усе мало піти шкереберть.

Я повільно повернула голову до великого вікна аудиторного корпусу. За склом, під старим каштаном, що вже починав покриватися молодим липким листям, стояв він. Трохи осторонь від головного входу, руки в кишенях чорної шкіряної куртки, постава розслаблена — майже недбала. Але в ній відчувалася та хижа напруга, яку не сплутаєш із байдужістю звичайного студента чи викладача. Він не рухався, не махав, не кликав, а просто дивився прямо на вікно, ніби точно знав, за яким столом я сиджу.

Цікаво, скільки він там уже стоїть? 

В куточку губів з'явилася саркастична усмішка.

Годину? Дві? Чи просто вирішив, що сьогодні я маю стати його головною розвагою після пар? 

Якщо так, то він сильно переоцінює свою привабливість.

— Каміло, — голос Валерії прорізався різкіше, ніж потрібно. — Ти мене взагалі чуєш чи вже в голові пишеш заповіт на всю свою стипендію?

Я не відповіла одразу, лише ковзнула поглядом по подрузі: Валерія сиділа, нахилившись уперед, з ідеальною зачіскою і очима, повними драматичного вогню, ніби від цієї розмови залежало її особисте щастя.

Елісія, навпаки, повільно підвелася, не роблячи жодного зайвого руху. Вона підійшла ближче до вікна, просто змінивши кут зору, ніби її раптом зацікавив старий плакат на стіні коридору. Її пальці легко торкнулися підвіконня.

— Він не випадково там стоїть, — сказала вона тихо, майже байдуже, але в голосі відчувалася гостра увага.

Я усміхнулася ширше, від чого в очах з'явилися лукаві іскорки.

— Я вже здогадалася, — відповіла я. — І знаєш, що найсмішніше? Він думає, що це його гра.

Валерія різко повернулася на стільці, мало не зачепивши ліктем розгорнутий зошит.

— Тільки не кажи, що ти зараз підеш до нього, — прошепотіла вона, простягаючи руку через стіл, ніби хотіла фізично втримати мене. — Каміло, це не перевірка на кмітливість. Це чоловік, який тебе вже… зачепив. І не просто зачепив... він наче вирішив, що ти його територія.

Я підвелася спокійно, без поспіху. Зібрала телефон і обережно взяла свою улюблену сумку.

— Саме тому я й не збираюся сидіти тут і вдавати, що нічого не відбувається, — сказала я, нахиляючись до Валерії ближче. 

Мій голос був низьким і впевненим. 

— Я не та дівчина, яка ховається за конспектами й подругами, коли якийсь красень вирішив пограти в переслідувача біля нашого корпусу. Якщо він хоче шоу — буде шоу, але правила встановлюю я.

Елісія все ще стояла біля вікна, склавши руки на грудях. Її погляд був спокійним, але проникливим.

— Ти повернешся? — запитала вона просто, без емоцій.

Я ледь усміхнулася, кинувши через плече:

— Я ж не втікаю. Я просто йду перевірити, наскільки він упевнений у собі.

Двері аудиторного корпусу відчинилися з тихим скрипом, і свіже весняне повітря одразу вдарило в обличчя прохолодою. Університетське подвір'я жило своїм звичним ритмом: десь неподалік сміялися студенти, хтось швидко йшов з теками під пахвою, а в повітрі лунав далекий дзвінок на пару. Я ступила на широкі сходи, і на мить мені справді стало легше, але тільки на мить.

Сеньйор Капоте не зрушив з місця. Навіть коли я підійшла ближче, повільно, ніби мимохіть, він лише трохи повернув голову, і в його очах спалахнуло те саме спокійне, але небезпечне задоволення.

— Я вже почав думати, що сьогодні ти вирішила бути слухняною дівчинкою, — сказав він, і в голосі лунала та сама насмішка, яка дратувала мене сильніше за будь-яку грубу відвертість.

Я зупинилася за крок від нього, схиливши голову набік, і подивилася прямо в очі. 

— Тобі що, справді робити нічого? — кинула я легко, але з тією іронією, яка завжди була моєю зброєю. — Чи переслідувати мене стало твоїм новим хобі? Може, запишися на додаткові пари — там принаймні не треба годинами мерзнути під каштаном, чекаючи, поки я вийду. Або ти просто не вмієш знаходити собі нормальне заняття?

Він повільно провів поглядом по мені: від волосся до підборів, не приховуючи цього. Потім зробив крок ближче, скорочуючи дистанцію так, що я відчула тепло його тіла крізь прохолоду.

— Я не переслідую, — відповів він низько. — Я просто приходжу туди, де мені цікаво. А ти… ти найцікавіше, що є в цьому університеті. 

Я тихо хмикнула, але всередині вже закипав азарт. 

О, він думає, що я відступлю першою? 

Ти помилився, сеньйоре Капоте. Зараз я покажу, хто тут грає за своїми умовами.

— О, ні, — сказала я, піднявши брову. — Я просто найгірша ідея, яку ти вирішив перевірити на міцність. Може, тобі краще піти в бібліотеку? Там спокійніше. Або на лекцію з етики. Хоча сумніваюся, що ти взагалі знаєш, що це таке. Чи ти вважаєш, що твоя головна чеснота — це стояти під вікнами й чекати, поки дівчина вийде?