Розділ 23

Каміла.

З Валерією ми познайомилися на першому курсі, коли вона, ще не знаючи мого імені, в присутності половини потоку сказала одному хлопцю, який занадто впевнено вирішив, що його жарти про «дівчаток із багатих сімей» смішні, приблизно таке:

— Якщо твоя головна риса — це дешевий сарказм і костюм, який сидить гірше за твій характер, я б на твоєму місці не відкривала рот без крайньої потреби. 

Я тоді стояла збоку.

І замість того, щоб пройти повз, як зробила б більшість, підійшла до неї після цього маленького публічного вбивства.

— Ти або дуже смілива, або дуже дурна, — сказала я їй тоді.

Валерія не розгубилася ані на секунду. Тільки поправила волосся і усміхнулась мені так, ніби це ми з нею вже давно знайомі.

— А ти або занадто спокійна, або тобі теж дуже хотілося це сказати.

Я тоді засміялася.

І, мабуть, саме з цього все й почалося.

А з Елісією було інакше... значно гірше. Вона не сподобалася мені одразу.

На одному з перших семінарів я виступала зі своїм проектом, говорила красиво, впевнено, з тією самою інтонацією, яку в мені з дитинства виховували для переговорів, суперечок і ситуацій, де не можна дати слабину. Усі мовчали та слухали. А потім Елісія, яку я тоді знала тільки як дівчину з бездоганними конспектами і небезпечно спокійним обличчям, підняла руку й сказала:

— У вас гарна подача, але слабка логіка в другому блоці. Якщо трохи зняти блиск зі слів, залишається діра.

Я тоді дивилася на неї довше, ніж дозволяли манери. А після пари підійшла сама.

— Ти завжди говориш так, ніби хочеш залишитися без друзів?

Елісія подивилась на мене дуже спокійно.

— Ні. Тільки коли людина достатньо розумна, щоб витримати правду.

І, що дратувало найбільше, вона мала рацію.

Я вирівняла спину, повертаючись у теперішнє, і відчула, як Валерія нетерпляче барабанить нігтями по столу.

— Каміло, якщо ти зараз знову підеш у внутрішні монологи, я сама почну писати цю історію, і тобі не сподобається моя версія.

Я засміялася коротко, а потім все ж сказала:

— Його звати Даміан Кортес.

Обидві замовкли. Не тому, що знали це ім'я. А тому, що я назвала повне ім'я. А так я роблю тільки тоді, коли людина вже встигла залишити слід.

— І хто він такий, що ти звучиш так, ніби тобі хочеться одночасно його придушити і ще раз послухати? — спитала Валерія.

Я повела плечем, дивлячись у вікно.

— Це, на жаль, дуже точне формулювання.

Елісія трохи схилила голову і сказала:

— Почни з початку.

— Він із дитячого будинку. У нього молодший брат. Він вибиває борги, працює з дуже неприємними людьми, і вчора, після абсолютно огидного знайомства, він вирішив, що має право лізти в моє життя так, ніби дверей узагалі не існує.

Валерія моргнула і зупинила мене. 

— Стоп. Повільніше. «Вибиває борги» — це зараз красивий спосіб сказати, що ти познайомилася з кримінальним елементом?

— Це зараз красивий спосіб сказати, що мій смак до проблем, схоже, має окремий банківський рахунок.

— Каміло, я серйозно.

— Я теж, — сказала я і, не втримавшись, додала з тією самою злою усмішкою: — Що особливо дратує.

Елісія не усміхнулася.

— Що він зробив?

Я затримала на ній погляд.

— Більше, ніж мав би за один день.

Валерія одразу вхопилась за це, як завжди.

— Це жахливо нечітка відповідь. Я вже починаю хвилюватися не за тебе, а за рівень твоєї драматургії. Що означає «більше, ніж мав би»?

Я мовчала секунду.

Потім ще одну.

А тоді сказала:

— Він мене поцілував.

Валерія різко видихнула. Елісія не поворухнулась.

— І? — спитала вона все тим же спокійним голосом.

— І передбачив аварію, — додала я.

Тепер навіть Валерія не пожартувала. Вона повільно відкинулася на спинку стільця, дивлячись на мене вже інакше.

— Добре, — сказала вона тихо. — Тепер мені теж не смішно.

Я вже хотіла щось відповісти, коли телефон, що лежав біля моєї чашки, коротко завібрував. Раз. Потім ще раз. 

Ми всі троє перевели на нього погляд. І я раптом дуже чітко відчула, як змінився повітряний тиск у цій маленькій точці простору між нами.

Валерія перша озвалася, але голос у неї тепер був тихіший, ніж зазвичай.

— Це він?

Я повільно кивнула.

Елісія простягнула руку до столу, не торкаючись телефону, але ніби вказуючи на нього.

— Відкривай.