Розділ 16

Каміла.

Кухня-їдальня була залита сонцем. На довгому світлому столі вже стояли фарфорові чашки, кошик із випічкою, фрукти, джеми, тонкі срібні ложечки, і все це виглядало так бездоганно, ніби в таких домах люди не сваряться, не брешуть і не намагаються видати дочок заміж в обмін на вирішення проблем.

Мама сиділа за столом першою. Пряма спина, легкий кремовий костюм з ідеальною посадкою, тонкий ланцюжок на шиї, холодні пальці на ручці чашки. Вона завжди була красивою суворо, без жодної випадковості, ніби й сама колись зібрала себе по лінійці і так і залишила. 

Батько стояв біля кавомашини в світлій сорочці з підкоченими рукавами й темних брюках, трохи втомлений, трохи неголений, але все одно той самий чоловік, який міг одним поглядом заспокоїти мене в дитинстві й так само легко зіпсувати настрій будь-якому партнерові за переговорами.

— Доброго ранку, — сказала я, сідаючи.

— Доброго, принцесо, — відразу відповів батько, ставлячи переді мною чашку. 

У нього це «принцесо» завжди звучало не солодкаво, а тепло.

Мама мовчала.

Я повільно підняла на неї очі.

— Це вже покарання чи ще тільки прелюдія?

Вона відклала серветку.

— Ти поводишся так, ніби вчорашній вечір був жартом.

— Ні, мамо. Якраз навпаки. Це ви всі поводитесь так, ніби я маю спокійно проковтнути той факт, що мене спробували обміняти на стабільність бізнесу, і ще подякувати за турботу.

Її погляд став жорсткішим.

— Ми занадто тебе розбалували, Каміліє. Настільки, що ти виросла з думкою, ніби будь-яке рішення має крутитися тільки навколо твоїх бажань.

Це вдарило болючіше, ніж я хотіла показати.

— А я завжди думала, що ви з татом виховали мене так, щоб я вміла розрізняти компроміс і приниження.

Мама нахилилась трохи вперед.

— Ти не розумієш серйозності ситуації.

— Тоді поясніть мені її без торгівлі моїм майбутнім.

Батько м'яко, але твердо втрутився:

— Досить. Якщо Камілія не хоче цього шлюбу, його не буде. І на цьому тема закрита.

Мама різко повернула до нього голову.

— Матео, ти не можеш...

— Можу, — спокійно сказав він і сів навпроти мене. — І буду. Я сам вирішу проблеми. Моя донька не платитиме за них собою.

Я подивилася на нього, і щось усередині трохи відпустило.

Саме в цей момент його телефон задзвонив. Він глянув на екран і коротко сказав:

— Рауль.

Поставив на гучний зв'язок.

— Слухаю.

Голос Рауля прозвучав спокійно, але втомлено, ніби він не спав.

— Я знайшов інформацію про нього.

У мене пальці самі стиснули край столу.

— Його звати Даміан Кортес, — продовжив він. — Дитбудинок San Miguel, виріс там із молодшим братом, потім майже одразу пішов у вулицю. Бійки, вибивання боргів, кілька брудних історій, у яких його ім'я випливало, але не затримувалось. Вчився погано або майже не вчився взагалі. Зате дуже добре навчився бити людей так, щоб вони довго пам'ятали.

Я мовчала. А десь у голові раптом зовсім ясно сплив його голос біля моєї машини.

«Малий, я ж сказав, купив тобі ті кроси…»

Кросівки... для брата. Чомусь саме це вдарило сильніше за все інше.

Рауль продовжив:

— У нього є своя маленька компанія таких самих покидьків, із якими він виріс. Для них він майже як ватажок. І, судячи з того, що я вже почув, цей хлопець не просто агресивний. Він розумний, витриманий і дуже небезпечний саме тому, що не виглядає дурнем.

Я втрутилась вперше:

— А ти зараз описуєш його для мене чи для себе?

Рауль одразу впізнав мій тон.

— Я пропоную тобі триматися від нього якомога далі.

— Як мило. А я вже думала, ти запропонуєш мені одружитися з кимось безпечнішим у якості профілактики.

— Каміліє.

— Ні, серйозно, Раулю, ти послідовний, це треба визнати. Спершу весілля, тепер охорона, далі що? Особистий розклад дихання?

Його голос став тихішим.

— Я зараз не жартую.

— А я жартую тільки тому, що інакше почну говорити набагато грубіше.

Батько ледь повів плечем, стримуючи усмішку, але мама дивилася на мене все так само холодно. 

Рауль видихнув у слухавку.

— Я можу приїхати.

Я взяла чашку, зробила ковток кави й відповіла дуже спокійно:

— Ти, звісно, можеш. Але я, звісно, не просила. І між цими двома фактами, як бачиш, досі прірва.