Розділ 14

Каміла.

Батько дивився на мене довго, уважно, не кліпаючи, ніби намагався не почути відповідь, а перевірити її на міцність, і я майже фізично відчувала, як він зважує не лише мою логіку, а й мою готовність витримати те, що стоїть за нею.

І вперше за весь вечір у цьому погляді з'явилося щось нове — не згода, не прийняття, а обережна, стримана довіра, яка все одно залишалася настороженою, бо він звик контролювати навіть те, чому довіряє.

— Що ти пропонуєш? — нарешті вимовив він, трохи повільніше, ніж зазвичай, ніби даючи мені останній шанс змінити думку.

Я перевела погляд на телефон у своїй руці, провела пальцем по екрану, не відкриваючи нічого нового, просто відтягуючи відповідь на секунду, щоб вона прозвучала не імпульсом, а рішенням.

— Ми зробимо вигляд, що не розуміємо, що відбувається, — сказала я рівно, без зайвих інтонацій, але з тією внутрішньою впевненістю, яка з'являється тільки тоді, коли страх уже перестає керувати.

Він ледь звузив очі, і цей рух був майже непомітний, але достатній, щоб показати: він думає швидше, ніж говорить.

— І?

Я злегка знизила плечима, але цей жест був більше для нього, ніж для мене, бо відповідь уже була сформована.

— І подивимось, що він зробить далі, — додала я, трохи повільніше, ніби розкладаючи думку перед ним. — Бо люди, які звикли тримати все під контролем, дуже швидко починають помилятися, коли не отримують очікуваної реакції.

Тиша цього разу була коротшою, але значно важчою, ніби ми обоє розуміли, що це вже не просто розмова, а перший крок у щось, з чого не вийдеш без наслідків.

Батько повільно кивнув, провівши пальцями по підборіддю і на секунду затримавшись у цьому русі, ніби приймаючи не тільки рішення, а й відповідальність за нього.

— Добре.

Я вже відкривала нове повідомлення, не сумніваючись, що воно там буде, бо такі люди не зникають і не дають паузи — вони тримають ритм, змушують підлаштовуватися, навіть якщо ти цього не хочеш визнавати.

Екран засвітився майже одразу.

«Мені подобається, що ти не панікуєш.»

Я ледве усміхнулась, відчуваючи, як роздратування повільно переплітається з небезпечним інтересом, який, на жаль, вже не можна було просто вимкнути, як світло.

І почала друкувати відповідь, не поспішаючи, але й не зупиняючись, дозволяючи кожному слову лягати саме так, як потрібно.

«Мені не подобається, що ти думаєш, ніби це щось змінює.»

Я натиснула «відправити» і завмерла не від вагання, а від очікування — тієї короткої миті, коли ще можна зробити вигляд, що це лише слова, а не початок чогось значно глибшого.

Секунда минула майже непомітно. Друга — вже відчутніше.

Телефон завібрував одразу, без затримки, і це було навіть не відповіддю — це було підтвердженням, що він теж чекав.

«О, тепер ми вже розмовляємо. Обережно, Каміло. Зазвичай із цього починається щось дуже погане.»

Я підняла очі від екрана, перевела погляд у темряву за вікном і раптом усміхнулась, не тому що це було смішно, а тому що все стало надто прозорим.

Попередження ніколи не зупиняють тих, хто вже вирішив зайти далі.

— Тату, — сказала я тихо, не відводячи погляду від саду, який тепер здавався не просто темним, а живим, ніби в ньому щось дихало. — Здається, він щойно зробив найгірше, що міг.

Батько трохи напружився, і я помітила, як його рука мимоволі стиснулася, ніби він уже готувався діяти, навіть не знаючи проти чого.

— Що саме?

Я повільно видихнула, відчуваючи, як ця відповідь звучить гірше за будь-яку загрозу.

— Він мене зацікавив.

І це було не про цікавість у звичному сенсі. Це було про небезпеку, яка раптом стала особистою.

Телефон завібрував ще раз.

Я не поспішала дивитися одразу, дозволяючи напрузі ще трохи натягнутися, але зрештою опустила погляд.

«Не хвилюйся. Я теж уже зацікавлений. І я не ділюся тим, що мені подобається.»

Я провела пальцем по екрану, повільно, ніби могла стерти ці слова, але не натиснула нічого у відповідь, бо вперше за весь вечір чітко зрозуміла річ, яка мені зовсім не подобалась: ця гра вже почалася.

І, що гірше, вона почалася не за моїми правилами.