Розділ 11

Каміла.

Я більше не хотіла бачити жодного з них.

Різко розвернулася, відчуваючи, як напруга ще тримається в плечах, і пішла до будинку, чуючи за спиною кроки, але ніхто не зупинив мене одразу, і це було найгірше, бо коли за тебе вже вирішили, мовчання стає не повагою, а способом оформити контроль так, щоб потім назвати його турботою.

Я піднялася сходами швидко, майже не торкаючись перил, ніби боялася, що якщо сповільнюся, мене наздоженуть не люди — рішення, які вже прийняли без мене; увійшла до своєї кімнати й різко зачинила двері. Не грюкнула, а просто зачинила. І це чомусь здалося мені голоснішим за будь-який удар.

Кілька секунд я стояла, дивлячись у порожній простір перед собою, а тоді підійшла до вікна і смикнула штору так, що кільця сухо дзенькнули по карнизу, ніби щось металеве всередині мене теж стало на місце.

Темний сад унизу був уже порожній, але відчуття, що він десь поряд, не зникло. І це було не про присутність — це було про знання.

Телефон у моїй долоні завібрував так несподівано, що я завмерла, хоча секунду тому була впевнена, що мене вже нічим не здивувати.

Невідомий номер.

Знову.

Я дивилася на екран кілька секунд, уже знаючи, що не повинна відкривати. І, звісно, відкрила, бо заборона завжди працює гірше, ніж цікавість, особливо коли вона пахне небезпекою.

«Гарно виглядаєш, коли захищаєш свої межі. Майже шкода їх ламати.»

Я відчула, як у грудях щось різко холоне, але не страхом — швидше усвідомленням того, що мене вже давно розглядають уважніше, ніж мені хотілося б визнавати.

Друге повідомлення прийшло одразу.

«Подивись ліворуч.»

Я повільно повернула голову трішки ліворуч.

І завмерла.

На зовнішньому підвіконні, просто за склом, стояв маленький паперовий стаканчик із кавою.

Теплий.

Я це зрозуміла навіть не торкаючись — від нього ледь помітно піднімалася пара, яка повільно розчинялася в холодному нічному повітрі, як доказ того, що це не гра уяви.

Я не пам'ятала, щоб залишала його тут. Я взагалі не брала каву з собою в кімнату.

Тоді повільно підійшла ближче, не відводячи погляду, відчуваючи, як кожен крок звучить у голові голосніше, ніж має.

Серце билося рівно... занадто рівно. Ніби тіло вирішило не панікувати, поки мозок не складе все по поличках і не визнає, що це вже не просто дивний вечір.

Вікно було зачинене. Я точно пам'ятала, як зашторила його і повернула ручку, і навіть зараз ця впевненість дратувала, бо вона не пояснювала нічого.

Підвіконня зовні вузьке: без балкону, виступів і без жодної логічної причини, чому там могла стояти… кава.

Я машинально провела пальцями по рамі, перевіряючи замок.

Закрито.

Тоді як? Сходи?

Ні.

Жоден нормальний чоловік не поліз би на другий поверх із паперовим стаканом у руці, не розливши його по дорозі.

...І він не виглядав як той, хто взагалі робить щось «нормально».

Я повільно відкрила вікно.

Прохолодне повітря одразу вдарило в обличчя різко, майже боляче, і це допомогло... трохи.

Я взяла стакан... теплий. На кришці чорним маркером було написано:

«Тобі знадобиться. Ти сьогодні занадто зла.»

Я коротко видихнула... не від страху, а від розуміння, що він був тут. Після бійки, поки я говорила з Раулем, поки всі дивилися одне на одного, міряючись правом і впливом, поки я думала, що хоча б частково контролюю ситуацію.

Він уже був тут...

І зробив це так, що ніхто не помітив.

Телефон знову завібрував.

Я навіть не поспішала дивитися, бо вже знала, від кого. І це знання дратувало більше, ніж самі повідомлення.

Повільно відкрила.

«Я ж казав. Дурість виглядає краще в деталях.»

Я стиснула стакан трохи сильніше.  Пластик тихо скрипнув під пальцями: дрібний звук, але він повернув мене в тіло, в реальність, де все ще можна щось контролювати.

Друге повідомлення прийшло одразу.

«Пий, або не пий. Мені просто цікаво, чи ти навчишся довіряти мені раніше, ніж я почну тобі заважати.»

Тоді перевела погляд назад у темний сад.

Нікого... абсолютно нікого. І саме це було найгірше — не його присутність, а її відсутність, яка виглядала занадто правильно, занадто чисто, ніби він умів стирати себе з простору.

Я повільно поставила стакан на стіл, не відводячи від нього очей.

Кава... проста... нічого особливого.

І водночас… це було найточніше повідомлення за весь вечір.

Він може зайти, може підійти, може залишити щось. І піти так, що я навіть не почую.

Я провела язиком по губі, де ще залишався той самий ледь відчутний біль, і це відчуття раптом стало дивно чітким, майже інтимним нагадуванням про нього.