Розділ 13

Каміла.

Я не відвела погляду від екрана. Навіть не одразу вдихнула, ніби легені теж вирішили перечекати, поки мозок визначить, наскільки це реально.

Слова виглядали занадто простими, майже буденними. Але сенс у них був гострий, і саме ця буденність робила їх небезпечнішими за будь-які прямі погрози, бо погрози завжди кричать, а це… це просто заходить і сідає поруч.

Я повільно підняла очі на батька. Він уже дивився на мене... не питально, не розгублено. А так, ніби встиг прочитати все по моєму обличчю ще до того, як я взагалі щось сказала, і це мене раптом роздратувало більше, ніж самі повідомлення.

— Що там?

Я не відповіла одразу. Пальці трохи сильніше стиснули телефон, ніби це могло утримати ситуацію в межах чогось контрольованого.

Потім я розвернула екран до нього.

— Ти хочеш сам подивитися, чи я одразу почну ставити незручні питання?

Він узяв телефон не відразу. Затримався на секунду, провів язиком по губі, ніби вже знав, що відповідь йому не сподобається, а потім усе ж подивився. Його обличчя не змінилося різко. Він не вилаявся... просто… завмер.

Я повільно схрестила руки.

— То що, тату? — я трохи нахилила голову. — Я справді хочу почути, чому моя кімната досі без сигналізації, якщо ти так «контролюєш ситуацію».

Він повернув мені телефон, але не відразу відпустив, ніби ще секунду тримав не його, а відповідальність, яка раптом стала занадто конкретною. Тоді пройшовся кімнатою, повільно проводячи рукою по потилиці, зупиняючись на півкроці, ніби думки розсипалися і не хотіли складатися в щось чітке.

— Вона була, — сказав він нарешті.

Я ледь нахилила голову, не відводячи від нього погляду.

— Була?

— Система стоїть. Але внутрішній контур ми відключили кілька місяців тому.

— Ми?

— Я, — виправив він коротше, і це прозвучало як спроба забрати зайві слова назад.

Я дивилася на нього мовчки, і ця тиша раптом стала важчою за будь-які звинувачення.

— І чому ж? — спитала я спокійно, хоча всередині вже починало підніматися щось різке, нетерпляче, майже зле.

Він зупинився біля столу, глянув на той самий стакан із кавою, ніби той тепер був доказом у справі, а не просто паперовою дурницею, і на секунду затримав погляд довше, ніж потрібно.

— Бо в нас почалися проблеми в системах, — сказав він, і пальці його ледь торкнулися краю столу, ніби перевіряли реальність. — Хтось пробував заходити в наші сервери. Не ламати, а перевіряти, дивитися, де слабкі місця.

Я відчула, як у грудях щось неприємно стискається, але не від страху, а від того, як логічно це почало складатися.

— І ти вирішив… що? — я трохи звузила очі. — Вимкнути захист у моїй кімнаті?

— Я вирішив не давати їм повної карти будинку, — різко відповів він, і це була перша тріщина в його звичній стриманості. — Якщо хтось уже має доступ до частини системи, краще залишити «сліпі зони», ніж дати їм усе.

Я повільно провела язиком по губі, відчуваючи, як напруження повертається хвилями, тихо і вперто.

— І ти не подумав сказати мені?

— Я не хотів тебе втягувати.

Я тихо засміялася, але в цьому сміху вже не було нічого легкого.

— Ти зараз серйозно? — я зробила крок вперед, дивлячись прямо на нього. — Мене щойно втягнули настільки глибоко, що якийсь чоловік залишає мені каву на вікні і пише, як працює наша безпека, а ти все ще говориш «не хотів втягувати»?

Він різко видихнув, провів долонею по обличчю, затримавшись на очах на секунду довше.

— Я не знав, що це дійде до тебе.

— Ні, — відповіла я тихо, майже спокійно, і саме це було найнебезпечніше. — Ти просто не допускав, що хтось може підійти настільки близько.

Батько не заперечив. І це було найгірше, бо мовчання — це завжди згода, просто без слів.

Я відвернулась від нього, підійшла до вікна і знову подивилась у темний сад.

Тепер він виглядав інакше: не спокійно, не красиво, а відкрито. Ніби межі, які я завжди вважала очевидними, насправді існували тільки в моїй голові.

— Він знає, — сказала я тихо. — Про бізнес. Про проблеми. Про систему.  

— Я теж це бачу, — відповів батько, але вже стояв трохи інакше, напруженіше.

— Ні, — я похитала головою, не відводячи погляду від темряви. — Ти бачиш частину. А він… грає.  

Я обернулася, і цього разу не було жодної розгубленості.

— І найгірше те, що він не виглядає як людина, яка просто хоче мене налякати. Він виглядає як той, хто вже вирішив, що це його гра.

Тато мовчав. І це означало, що він думає так само.

Телефон знову завібрував. Цього разу я навіть не вагалася. Відкрила одразу, ніби між нами вже з'явилася якась дивна, небезпечна звичка відповідати.

«Тепер ти думаєш швидше. Мені це подобається.»