Розділ 9

Каміла.

— Відпусти його!

Я сама не впізнала свій голос. Він не зірвався на крик, не тремтів, не ламався; навпаки — прозвучав впевнено, холодно і так чітко, що на секунду навіть батько замовк, хоч щойно саме його голос розітнув сад. А Рауль, який досі стискав комір сеньйора Капоте так, ніби ще мить, і тканина трісне, повільно перевів на мене очі.

Я вже не стояла у вікні. 

Я не пам'ятала, як збігла вниз, як вискочила в нічний коридор, як штовхнула важкі двері в сад і майже не відчула прохолоди, що одразу лизнула голі руки і шию. Під ногами тихо хруснув гравій, а тонку тканину чорної сукні трішки роздував вітер. 

Я зупинилася просто між ними. Між одним, який дивився на мене так, ніби щойно знайшов новий привід не відпускати. І другим, який дивився так, ніби вже вирішив, що має право мене захищати, навіть якщо я цього не просила.

— Каміліє, відійди, — голос Рауля був низьким і надто спокійним, а саме це й означало, що він на межі. — Ти не розумієш, з ким говориш.

Я ледь повернула до нього голову, повільно, майже неохоче, ніби він не заслуговував більшого.

— Ні, Раулю. Це ти не розумієш, що робиш у моєму дворі, влаштовуючи бійку, ніби тобі тут видали право на порядок.

— Він стояв під твоїм вікном.

— А ти, виходить, стояв достатньо близько, щоб це побачити. Мені вже починати турбуватися про кількість чоловіків, яким раптом стало цікаве моє життя, чи ще зарано?

Мама, яка вийшла слідом за батьком і тепер стояла на ґанку, голосно втягнула повітря, але нічого не сказала. Батько зробив крок уперед, явно збираючись втрутитися, та Себастьян ледь торкнувся його ліктя, ніби пропонуючи почекати. І це розлютило мене ще більше. Усі дивилися, мовчали і вже почали поводитися так, ніби я — центр проблеми, а не єдина людина тут, у якої ще залишився розум.

Сеньйор Капоте повільно випростався, провів великим пальцем по розбитій губі й подивився не на Рауля, не на батька, а тільки на мене. Його подряпана скула тепер виглядала ще брудніше, куртка з'їхала на одне плече, але він, клятий, усе одно мав такий вигляд, ніби не програв, а просто дочекався цікавішої частини вечора.

— Ну ось, — сказав він тихо, майже ліниво. — А я вже почав думати, що ти справді дозволиш йому говорити за себе.

Я розвернулася до нього різко, так, що волосся вдарило по плечах.

— Ти зараз же забираєшся звідси!

Він примружився, ледь опустивши підборіддя; погляд став нижчим, важчим, ковзнув по моїх руках, затримався на пальцях, а потім повернувся до обличчя, і в цій затримці було щось занадто уважне.

— Отак просто? 

— А ти очікував шампанського, прощальної музики й запрошення прийти ще раз? Не переоцінюй свою значущість, сеньйоре Капоте. Те, що ти вмієш красиво лізти туди, куди тебе не кликали, ще не робить тебе бажаним гостем.

На його щелепі сіпнувся м'яз — коротко і майже непомітно, але цього вистачило, щоб я зрозуміла: він не такий спокійний, як намагається виглядати.

— Ти щойно збрехала, — сказав він, і в цей момент раптом стало щось дуже неправильним. — Перед ним. Перед своєю родиною. Перед собою. І думаєш, я це просто залишу?

Я відчула, як по спині пробіг холодок, і на секунду мені захотілося відвести погляд, зробити крок назад… але я цього не зробила.

— Спробуй.

Він дивився на мене кілька довгих секунд, а потім провів рукою по шиї, затримавшись пальцями на секунду, ніби стримував себе, але не зводив із мене очей.

— Я не люблю, коли мене стирають, — вимовив він майже спокійно. — І особливо не люблю, коли мене змушують виглядати випадковістю. За таку брехню я зазвичай караю.

Рауль різко подався вперед, але я вже викинула руку назад, навіть не обертаючись, зупиняючи його цим коротким, чітким жестом.

— Не смій!

Мої пальці вперлися йому просто в груди, і я вперше відчула, як швидко й важко він дихає. 

— Ти погрожуєш мені в домі моїх батьків? — спитала я, дивлячись на Капоте вже без усмішки.

— Ні, — відповів він. — Я тебе попереджаю.

— Тоді послухай моє попередження, — сказала я, повільно, чітко, не підвищуючи голосу. — Ще раз з'явишся тут без мого дозволу, ще раз вирішиш, що можеш залізти в моє життя, під моє вікно або в мою голову, і я зроблю все, щоб ти пошкодував не про цю ніч, а про той день, коли взагалі мене помітив.

На мить у саду стало так тихо, що було чути, як десь далеко шумить вода в декоративному фонтані за живою огорожею.

І він… усміхнувся, не широко й без жодної зухвалості, повільно, майже неохоче дозволяючи куточку губ зрушити вгору. І від цього стало тільки гірше, бо це виглядало не як реакція, а як підтвердження, ніби я щойно сказала саме те, що він і хотів почути.

— Оце вже більше схоже на тебе, сеньйорито  Вітрино.

Потім він повільно відступив на крок, затримався, зробив ще один, і в цьому було щось занадто зважене, ніби кожен рух був продуманий, а погляд, який він не відводив від мене, лише підкреслював, що він нікуди насправді не йде.

— Ти сама відчинила це вікно, — сказав він тихо. — Не забувай.