Розділ 8

Каміла.

Я не поворухнулася.

Навіть не кліпнула одразу — ніби повіки теж вирішили не втручатися в це безглузде зіткнення двох світів, які не мали перетинатися під моїм вікном.

Рауль стояв унизу, на кілька кроків далі від нього, але різниця між ними відчувалася не у відстані, а в напрузі. Вона натягнулася між ними тонкою, перетягнутою струною, що вже тремтіла від надлишку сили, і я майже фізично відчувала, як вона ось-ось лусне.

— Каміліє, — вимовив Рауль повільно, і його пальці ледь стиснулися в кулак, ніби він стримував щось більше, ніж просто слова.

Погляд не відривався від мене. Голос спокійний… занадто спокійний для того, що вже визрівало під шкірою.

Я сперлася долонями на підвіконня, відчуваючи прохолоду каменю під шкірою, ніби це могло втримати мене в реальності. Наче це справді була звичайна розмова. Хоча всередині вже все згорнулося в тугий, незручний вузол.

Чому зараз? Чому саме він? Чому завжди в той момент, коли я починаю вірити, що контроль — це не ілюзія?

— Що саме? Те, що якийсь дивак вирішив, ніби мій будинок — це нічна туристична пам'ятка?

— Я не дивак, — сеньйор Капоте навіть не повернув голови до Рауля, лише злегка змістив вагу тіла, ніби розташовувався зручніше у власній нахабності. — Просто не люблю двері, коли під рукою є вікно.

— Ви точно не допомагаєте, — я відрізала різкіше, ніж планувала, і сама це помітила.

Рауль зробив крок ближче: повільно і обережно. Як хтось, хто звик не поспішати, бо знає, що все одно отримає своє. Тепер він стояв майже під самим вікном, і я бачила, як у нього на шиї напружилася жилка, ледь помітно, але достатньо, щоб зрозуміти: це вже не розмова.

— Ти його знаєш?

— Ні, — відповіла я одразу: коротко та чітко, навіть занадто швидко, щоб це виглядало переконливо.

І в ту ж мить я зрозуміла: правда не завжди звучить голосно, але брехня… іноді занадто.

Капоте тихо видихнув. Це навіть не був сміх — щось м'якше, темніше, як задоволене муркотіння хижака, який щойно почув знайомий запах.

— Оце вже образливо, — сказав він, повільно повертаючи голову до мене.

Його погляд ковзнув по обличчю так, ніби він не дивився, а згадував.

— Я почав думати, що наша зустріч була досить… запам'ятовуваною.

— Ви переплутали мене з кимось іншим, — відповіла я рівно, а всередині щось неприємно стиснулося.

Брехня — це справді мистецтво, але сьогодні я малюю нею надто грубо. І, здається, він це бачить.

Рауль різко перевів погляд на Капоте.

— Востаннє питаю. Хто ти такий? 

Капоте навіть не подивився на нього. Він стояв, трохи нахиливши голову, і вся його увага залишалася на мені, ніби Рауль був лише зайвим шумом, де він уже вирішив залишитися.

— Серйозно? — тихо промовив він, і кутик його губ трохи піднявся. — Ти справді хочеш грати в цю гру прямо зараз?

Я відчула, як у грудях щось стислося сильніше. Люди завжди думають, що можуть увірватися в твоє життя і розставити там свої правила. І найгірше — іноді вони мають рацію.

— Я не знаю, про що ви говорите.

Пауза вийшла короткою, але достатньою, щоб усе стало очевидним.

Капоте ступив крок уперед, виходячи на світло ліхтаря. Його обличчя стало чіткішим: занадто спокійне для людини, яку щойно могли викинути звідси силою. І це було… дратівливо.

— Тоді дозволь мені освіжити тобі пам'ять, — тихо, майже інтимно, промовив він. — Твоя машина. Кава. Твій дуже поганий характер. І… — він ледь нахилив голову, ніби підбираючи кут, під яким я виглядаю найчесніше. — Ти б'єшся краще, ніж виглядає твоє тендітне тіло.

Рауль різко повернув голову до мене.

— Каміліє.

Я не відповіла.

І це була не просто помилка. Це був вибір, який я не встигла усвідомити. Капоте усміхнувся: повільно, наче смакував цей момент.

— І, якщо вже бути зовсім чесним… — його пальці ковзнули по власній губі, стираючи щось невидиме. — Той синець на твоїй губі… це моя робота.

Тиша впала різко... грубо... наче хтось розбив скло прямо поруч.

Рауль рушив уперед: тепер без жодної обережності. Його рука різко вчепилася в комір куртки Капоте, тканина напружено затріщала, і удар прилетів майже відразу: точний, холодний, відпрацьований. Звук вдарився об стіну й повернувся назад, ніби сам простір вирішив не втручатися.

Капоте хитнувся, але не впав. І… засміявся так низько, хрипко, із задоволенням, яке було майже непристойним у такій ситуації.

— О, тепер мені вже справді цікаво, — він провів тильною стороною долоні по губі, залишаючи тонку смугу крові, і навіть не спробував її витерти повністю.

І вдарив у відповідь: сильніше та брудніше. Не як той, хто хоче перемогти, а як той, хто хоче залишити слід.

Рауль відступив на півкроку, але це був не відступ — це був розгін. Він знову кинувся вперед, уже без тієї холодної точності, яку завжди демонстрував. Лють з'їдала його зсередини, і це було видно в кожному русі.