Розділ 7

Камілія.

Я перечитала повідомлення двічі. 

Не тому, що не зрозуміла зміст з першого разу, а тому, що іноді людський мозок, навіть дуже розумний, відмовляється одразу приймати той факт, що в твоєму житті з'явився чоловік, який спершу цілує тебе посеред вулиці, потім якимось дивом дістає твій номер, а тепер ще й надсилає інструкції, ніби має право керувати моїми вікнами, дверима й нервовою системою. 

Я стояла в коридорі, тримаючи телефон у руці, і кілька секунд просто дивилася в темний екран, де вже згасло повідомлення, а в голові крутилася одна-єдина думка: ні в якому разі не відкривати вікно.

Звісно, я піднялася до своєї кімнати і саме це й зробила.

Моя спальня зустріла мене тишею, м'яким світлом настінних ламп і знайомим запахом ванілі та чистої білизни. За високими вікнами темнів сад, де обриси кипарисів і трояндових кущів розчинялися в нічному повітрі, а тонка доріжка з каменю, що вела до бічного крила будинку, сріблилася під місяцем. Усе виглядало настільки спокійно, ніби мій вечір не встиг перетворитися на сумнівний сюжет для чужого кримінального роману.

Підійшла до вікна, відсунула важку штору й відчинила його. Нічний вітер одразу ковзнув по обличчю: прохолодний, пахучий, із домішкою вологої землі та троянд знизу.

— Якщо ви зараз не з'явитеся, сеньйоре Капоте, я клянусь, що наступного разу викличу не поліцію, а священника, — сказала я тихо, спираючись долонями на підвіконня.

— Несправедливо, — долинуло знизу майже одразу. — Я ще живий.

Я швидко кинула погляд униз. 

Він стояв просто під моїм вікном, спершись плечем об кам'яну стіну будинку так невимушено, ніби був тут частиною ландшафту. Шкіряна куртка, темна футболка, руки в кишенях, та сама подряпина біля скроні і усмішка, від якої в мені щоразу прокидалося щось дуже схоже на бажання вдарити людину… або поговорити з нею довше, ніж треба. І це мене дратувало найбільше.

— Ви взагалі розумієте, що нормальні чоловіки не чатують під вікнами багатих дівчат серед ночі? — спитала я, схрестивши руки на грудях.

Він переступив з ноги на ногу, підняв голову вище і коротко цокнув язиком, поправляючи комір куртки.

— Нормальні багаті дівчата теж не відчиняють вікно після такого повідомлення. Виходить, ми обидва трохи розчаровуємо суспільство.

Я ледь примружилася, повільно провівши кінчиком язика по нижній губі.

— Я відчинила його тільки для того, щоб побачити ступінь вашого ідіотизму на власні очі.

— І як, вражені?

— Глибоко. Ще ніколи мій вечір так стрімко не котився в бік цирку.

Він тихо засміявся і відштовхнувся від стіни, роблячи кілька кроків уперед, туди, де місячне світло лягало просто на нього, підкреслюючи жорсткі лінії обличчя і той самий спокій, який у ньому чомусь виглядав небезпечніше за будь-яку агресію.

— Я обіцяв показати дурість, — сказав він, з ледь помітною усмішкою на губах, яка більше дражнила, ніж веселила. — Поки що, як на мене, я тримаюся дуже гідно.

— Ви стоїте під моїм вікном.

— А ви зі мною розмовляєте.

Я сперлася плечем об раму, ледь ковзнувши стегном убік і зайнявши зручнішу, майже зухвалу позицію.

— Лише тому, що сьогодні в моєму домі і так вистачило чоловіків із хворою уявою про власні права на мене, і ви чудово вписуєтеся в загальну тему вечора.

Його усмішка не зникла, але очі стали уважнішими; він трохи нахилив голову, наче ловив кожну мою реакцію.

— О, отже, там унизу було цікавіше, ніж я думав.

— Не перебільшуйте свою значущість. Ви знаєте про це лише тому, що, схоже, маєте дуже погану звичку сунути ніс туди, куди не слід.

— Ні, — відповів він спокійно. — У мене хороша звичка помічати, коли розумну жінку намагаються загнати в клітку, обклеївши її оксамитом і золотом.

Я повільно підняла брову, відчуваючи, як у погляді з'являється відвертий скепсис.

— Сильна фраза. Ви випадково не записуєте їх заздалегідь десь у блокнот? Бо звучить так, ніби хочете справити враження.

— На вас? — він ледь нахилив голову. — Це було б самовпевнено.

— Ви і є самовпевнений.

— А ви з тих жінок, яким це подобається, поки вони можуть робити вигляд, що ні.  

Я пирхнула, провівши пальцями по волоссю й відкинувши його за плече.

— Сеньйоре Капоте, якщо ви прийшли сюди, щоб програти ще одну словесну бійку, то я вже втомилася і майже починаю брати гроші за вечірні виступи.

Він дістав одну руку з кишені, повільно провів пальцями по нижній губі, ніби згадуючи щось надто конкретне, і я одразу напружилася.

— А я думав, ви якраз любите вечори з хорошою розмовою.

— З хорошою — так. З вами поки що виходить тільки підозріло.

Цього разу він не усміхнувся, а засміявся: коротко й хрипко, відкинувши голову назад.

— Добре. Тоді чесно. Я прийшов подивитися, чи ви справді відмовили йому так само красиво, як я собі це уявив.