Розділ 5

Каміла.

Мій батько, Матео де ла Вега, тихо засміявся в чашку, а мама, Елена де ла Вега, лише повільно перевела на мене погляд, у якому читалося знайоме: не перегинай. Я подарувала їй найслухнянішу усмішку з усіх можливих, від чого вона, здається, тільки ще більше мені не повірила.

Рауль поставив чашку на стіл так обережно, ніби контролював навіть звук порцеляни.

— Ти завжди все переводиш у жарт, коли розмова заходить надто близько, — сказав він спокійно, але в його голосі вже відчувалася та сама наполеглива серйозність, яка мене щоразу насторожувала. — Іноді мені здається, що ти смієшся не тому, що тобі весело, а тому, що це найкрасивіший спосіб тримати дистанцію.

Я відкинулася на спинку дивана, злегка схрестивши ноги.

— А іноді мені здається, що ти надто багато думаєш про мене, Раулю. Це нездорово. Заведи акваріум або скандал. Людям це допомагає.

— Мені не треба допомагати, — відповів він, не кліпнувши. — Мені треба, щоб ти хоча б раз перестала робити вигляд, ніби не розумієш, що між нами давно вже не дружба дитинства.

— Між нами дуже хороша дружба дитинства, — виправила я його легко. — Просто ти весь час намагаєшся зламати чудову річ і перетворити її на щось незручне.

Себастьян ледь помітно усміхнувся, ніби йому подобалося дивитися, як ми сперечаємося, а мама поставила чашку на блюдце вже трохи різкіше.

— Каміліє, — сказала вона строгіше. — Іноді ти буваєш занадто гострою.

— А іноді навколо мене бувають люди, які не чують м'яких відповідей, — відгукнулася я, але вже без колючості, лише правдиво.

Рауль підвівся з місця, підійшов до дивану, на якому я сиділа, дивлячись на мене зверху вниз, і простягнув мені невелику темну коробку.

— Відкрий.

Я спочатку подивилася йому прямо в блакитні очі, а потім на коробку, і так, ніби там лежало чергове ускладнення мого життя, красиво загорнуте в оксамит.

— Якщо це знову щось таке, за що можна купити маленьку країну, я навіть не здивуюся.

— Відкрий, Каміло.

Я взяла коробку двома пальцями, відкрила її й одразу побачила тонкий браслет із білого золота і камінням, яке відбивало холодні іскри.

— Це дуже красиво, — сказала я чесно, бо брехати тут не було сенсу. — І дуже зайве.

Я вже майже закрила коробку, але він не відступив.

Рауль не просто залишився стояти, а повільно опустився на край дивана поруч зі мною, занадто близько, так що його коліно ледь торкнулося мого, і сперся ліктем на спинку, ніби відрізаючи мені простір для маневру. Але зробив це так спокійно, що будь-хто інший назвав би це випадковістю.

Його погляд ковзнув по браслету, по моїх руках, по плечу… і раптом затримався.

Я навіть не встигла зрозуміти, де саме.

— Зачекай, — сказав він тихо і надто спокійно.

Я підняла на нього очі, трохи нахмурившись.

— Що?

Він не відповів одразу, а просто дивився... ніби складав пазл. Потім нахилився ближче, і цього разу я вже відчула, як напружується щось всередині: не страх, швидше роздратування від того, що він знову вирішив підійти занадто близько.

Його рука піднялася, а я автоматично відхилилася назад.

— Не треба.

Але він не послухав, пальці зупинилися біля мого підборіддя, не торкаючись, але настільки близько, що я відчула тепло його шкіри.

— Ти навіть не замазала, — сказав він майже пошепки.

У кімнаті ніби щось змінилося...

— Що саме? — відповіла я, уже холодніше.

Рауль ледь схилив голову, дивлячись на мою нижню губу.

— Це, — сказав він. — Ти думаєш, я не помічу?

Я все ж повільно закрила коробку.

— Раулю…

— Ні, почекай, — перебив він, і це «почекай» прозвучало не як прохання. — Мені справді цікаво, коли в тебе з'являється щось нове, а я про це не знаю.

Батько різко і гучно поставив чашку на стіл, від чого я здригнулася.

— Досить!

Мама напружилася, пальці стисли серветку, за якою вона потягнулася. А Себастьян, навпаки, не втрутився одразу, він просто спостерігав... дуже уважно.

Я повільно ковтнула, не зводячи очей з Рауля.

— Ти зараз звучиш так, ніби ведеш облік.

— Я веду, — відповів він спокійно. — Того, що має значення.

— Я не входжу до цього списку.

— Ти — єдиний пункт.

Я всміхнулась... трішки.  

— Це звучить як проблема, з якою я не збираюся працювати.

Він нахилився ще ближче... майже шепотів мені в губи, незважаючи на присутніх.

— Хто це був? — пошепки запитав він.

— Ніхто.

— Ти не дозволяєш «нікому» залишати на тобі сліди.  

— А ти, значить, вирішив, що знаєш мене краще за мене саму?