Розділ 4

Каміла.

Після вечері ми перемістилися до кімнати для відпочинку, яку мама любила навіть більше за вітальню, бо саме тут, за її словами, дім виглядав не просто дорогим, а й вихованим. Високі стелі губилися в м'якому золотавому світлі, що спадало з кришталевої люстри, полиці з книжками тягнулися вздовж однієї стіни до самого верху, між ними стояли старовинні вази, а біля широких вікон із важкими кремовими шторами розмістили низькі оксамитові дивани кольору темного вина. На круглому столику вже чекали чайний сервіз, тарілки з мигдальним печивом і тонко нарізаними фруктами, ніби навіть наші сімейні розмови мали подаватися красиво.

Я сіла ближче до батька, підібгавши під себе одну ногу, і взяла чашку чаю, вдихнувши запах жасмину, який завжди діяв на мене краще за будь-які заспокійливі. Тривожний осад після зустрічі з сеньйором Капоте майже вивітрився. Майже, але зовні від нього не залишилося нічого. Я знову була собою: усміхненою та зібраною.

— От тепер це вже схоже на нормальний вечір, — сказала я, піднімаючи чашку. — Бо за столом усі завжди надто пристойні, ніби бояться вдавитися власною репутацією.

Батько тихо засміявся і звично торкнувся мого плеча.

— Ти й за столом була достатньо небезпечною, — з теплом сказав тато.

— Це я ще стримувалась, — безтурботно відгукнулась я.

— Саме це і лякає, — сухо сказала мама, але в кутиках її губ уже тремтіла усмішка.

Навпроти сидів батьків друг, Себастьян Арістега, елегантний, спокійний, із тією особливою м'якістю в погляді, якою на мене дивився хіба що рідний батько. Себастьян знав мене з дитинства, завжди привозив подарунки з поїздок, називав моєю маленькою зіркою, навіть коли я давно перестала бути маленькою, і дивився так, ніби вже давно вирішив, що я частина його родини, просто документи ще не підписані. Ось з якої причини хвилювалася мама... Вона завжди злегка губиться, коли він приїжджає до нас в гості.

Поруч із Себастьяном сидів його син, Рауль Арістега.

Як і завжди, він виглядав так, ніби навіть розслабляється за правилами: темний костюм без жодної зайвої складки, годинник, який коштував би як чиясь квартира, рівна постава, спокійне обличчя, холодне для всіх і чомусь м'якіше саме тоді, коли він дивився на мене. Я знала цей погляд надто давно, щоб вдавати нерозуміння. Рауль був одержимий мною роками. Не закоханий у милому, юнацькому сенсі, а саме одержимий. І це завжди змушувало мене жартувати трохи обережніше, ніж хотілося.

— Твій батько сказав, що ти знову була в університетській лабораторії до вечора, — промовив Себастьян, беручи чашку. — Ти взагалі пам'ятаєш, що люди твого віку ще й відпочивають?

Я всміхнулася.

— Люди мого віку роблять багато сумнівних речей, але я намагаюся не орієнтуватися на маси. Це принижує амбіції.

Рауль ледь нахилив голову, спостерігаючи за мною над краєм чашки.

— А ще ти не вмієш робити щось наполовину. Якщо вже захоплюєшся чимось, то так, ніби збираєшся переробити весь ринок під себе.

Я ковзнула по ньому коротким поглядом.

— Не весь. Тільки ту частину, яка мене дратує.

Батько усміхнувся ширше.

— Розкажи їм нормально, що ти задумала. Бо коли вона пояснювала мені, я зрозумів тільки те, що комусь дуже скоро доведеться або вкласти в неї гроші, або не заважати.

— Обидва варіанти мене влаштовують, — сказала я й поставила чашку на блюдце. — Я працюю над платформою для закритих рекомендацій і підбору приватних подій, сервісів і місць для людей нашого кола. Без дешевої публічності, без масового доступу, без цієї втомливої демократії, де всі раптом вирішили, що мають право на однаковий комфорт. Простими словами: якщо в тебе є смак, гроші й бажання не натикатися на ідіотів, моя платформа тобі знадобиться.

Себастьян голосно та щиро засміявся, і його сміх підхопили всі, окрім Рауля.

— Ось за це я тебе й люблю, дівчинко. Ти навіть бізнес-ідеї подаєш так, ніби робиш суспільству послугу, — промовив батьків друг.

— А хіба ні? — я розвела руками. — Я буквально хочу полегшити життя красивим людям.

— Нестерпна, — пробурмотіла мама, але вже з м'якістю.

— Блискуча, — виправив її батько.

Рауль й досі не сміявся, навіть не скривив усмішки. Він дивився на мене уважно, серйозно, майже жадібно, і від цього мені, як завжди, ставало трохи незручно.  

— Ти це справді запустиш, — сказав він тихо. — Не «можливо», не «колись». Ти вже вирішила.  

— Звісно, вирішила, — я сперлася ліктем на підлокітник дивана. — Я не з тих дівчат, які заводять гарні блокноти лише для того, щоб красиво в них мріяти.  

— Я знаю, — відповів він, не відводячи очей. — Саме тому ти й небезпечна.  

Я коротко всміхнулася.  

— Раулю, у твоїх устах це звучить майже як залицяння.

— А якщо це воно і є?  

Я зітхнула театрально.  

— Тоді тобі знову варто спробувати щось менш очевидне. Наприклад, повагу до чужого спокою.  

Себастьян похитав головою, дивлячись то на мене, то на сина, і в його усмішці знову з'явилося те саме тепле, майже батьківське схвалення.