Розділ 3

Каміла.

Я мала б злитися.

Нормально, логічно, послідовно: злитися, заблокувати номер, забути, що якийсь ненормальний чоловік вирішив, ніби поцілувати мене посеред вулиці — це гарна ідея, і повернутися до свого життя, де все передбачувано, контрольовано і… безпечніше.

Але замість цього я стояла посеред своєї кімнати, босоніж на холодній підлозі, де світло від настінних ламп лягало м'якими плямами на килим, і тримала телефон у руці, дивлячись на повідомлення так, ніби в ньому було щось більше, ніж просто нахабність. Наче там був натяк, а я чомусь намагалася його зловити.

— Жахливо приємні губи? — тихо повторила я, повільно піднявши брову, ніби зверталася не до нього, а до свого відображення.

Пауза... Я заблокувала номер: одразу, рішуче.

І тільки після цього, через кілька секунд, я зловила себе на тому, що запам'ятала текст повідомлення майже дослівно.

Настільки, що могла б відтворити інтонацію, з якою він це написав.

Чудово... просто чудово.

Я кинула телефон на ліжко, який м'яко вдарився об ковдру і ковзнув ближче до подушки, провела долонею по волоссю трохи сильніше, ніж потрібно, і змусила себе відійти від дзеркала. Бо якщо ще хвилину дивитимуся на власні губи, це вже виглядатиме як погано замаскована нав'язливість.

— Забула, — сказала я вголос, проходячи до гардеробу і машинально зачепивши пальцями ряд вішаків. — Його більше не існує.

Це прозвучало правильно, логічно і майже переконливо.

І в цей момент у двері постукали: ледь чутно, але наполегливо.

— Каміліє, — голос матері був спокійний, але в ньому прослизнула та сама ледь вловима нота, яку я знала з дитинства: вона вже перевірила, чи я вдома, і тепер просто хоче переконатися, що зі мною все гаразд. — Ти вже вдома?  

Я завмерла на секунду, затримавши руку на ручці гардероба.

Оце вже було не добре, бо якщо вона питає вдруге... значить, щось відчуває.

Моя мама завжди відчуває...

— Так, — відповіла я, швидко скидаючи спідницю на стілець і топ, водночас збираючи обличчя в той вираз, який не викликає зайвих запитань. — Зараз спущусь.

За дверима на мить запала тиша, ніби вона прислухалася до мого тону, а не до слів.

— Будь ласка, не затримуйся.  

Не затримуйся: у перекладі з мови моєї матері це означало: спустись негайно, бо все вже почалося без тебе… і мені спокійніше, коли ти поруч.

Я на секунду прикрила очі. Оце «мені спокійніше» вона ніколи не скаже вголос.

Я вдягнула перше, що виглядало достатньо пристойно для вечері з людьми, яких я ще не бачила. Тканина чорної сукні ковзнула по шкірі прохолодно, заспокійливо, ніби нагадуючи: тримайся. Потім швидко провела щіткою по волоссю, затримавшись лише на одному пасмі, яке вперто не хотіло лежати як слід.

Кімната навколо виглядала надто впорядковано для мого стану: рівно складений плед, акуратно виставлені книги, світло, що робило все майже ідеальним. І тільки телефон, кинутий на ліжко, трохи вибивався з цієї картинки.

Я кинула останній погляд у дзеркало... затрималася... ледь помітно стиснула губи: швидко, майже непомітно навіть для себе.

Видихнула: спокійно, просто ще один вечір і нічого більше.