Мене звати Каміла де ла Вега, і в цей день у мене був настільки хороший настрій, що я навіть пробачила Елісії її жахливий смак на туфлі.
— Якщо ти знову скажеш, що цей жакет «надто стриманий», я почну сумніватися у твоєму вихованні, — сказала я Валерії.
Передаючи їй один із пакетів, поки Елісія сміялася поруч і вже встигла надіслати комусь фото моєї нової покупки без мого дозволу.
Типово.
Ми стояли посеред вузької, сяючої вітринами вулиці, де у склі відбивалися золотаве сонце і бездоганно вимиті машини, припарковані вздовж бордюру, наче експонати, а не транспорт.
Поцілувавши кожну в щоку на прощання, я лишилася сама, все ще усміхнена, з пакетами в руках і тим приємним відчуттям, коли день ще не зіпсований жодною дурнею. Швидко відповідаю на повідомлення від батька. Щось про вечерю близької нашій родині людини та прохання «бути люб'язною».
Тоді підняла голову, і побачила... чоловіка біля своєї машини.
Спершу я навіть не одразу зрозуміла, що саме мене так зупинило. Може, його поза: занадто вільна для цього району. Чи... шкіряна куртка, трохи потерта на ліктях. А бо ж, подряпина біля скроні. Чи можливо взагалі, те, що він поставив стакан із кавою просто на капот мого «Астон Мартіна», ніби це не машина, а столик у вуличній забігайлівці.
Він говорив телефоном, жартував, і в голосі його не було ані краплі напруженості, яку зазвичай видають люди, коли випадково опиняються не у своєму середовищі. Цей почувався тут так, ніби все довкола винне йому оренду.
Я повільно видихнула, відчуваючи, як десь всередині піднімається роздратування, змішане з… огидою.
Але замість того, щоб одразу влаштувати сцену, я повільно підійшла ближче й… поставила свій пакет з бутіка прямо поруч із його кавою, акуратно, ніби це частина якогось дивного натюрморту.
— Та я тобі кажу, якщо він ще раз спробує не заплатити, я йому не пояснюватиму, я йому покажу, — він тихо засміявся, проводячи рукою по чорному, трохи розкуйдошеному волоссю. — Ні, не хвилюйся, малий, я купив тобі ті кроси, які ти хотів… так, ті самі… я ж не настільки жлоб... ні, не брешу. Я коли-небудь тобі брешу?
Я ледь скривила губи та закотила очі.
Звісно, як зворушливо... прямо зараз розплачусь.
Він закінчив дзвінок і аж тільки тоді помітив мене. І на секунду… завис.
Бо я стояла прямо перед ним, спокійна, злегка усміхнена, в ідеально підібраному образі, і дивилася на нього так, ніби оцінюю щось… не надто дороге.
І я, на свій жаль, відзначила, що він… привабливий. Не ідеальний, як ті хлопці, з якими мене знайомили на вечерях... але щось в ньому є.
— Цікаво, — протягнула я, трохи нахиляючи голову. — Це новий спосіб паркування чи просто відсутність базового виховання? Бо я невпевнена, що машина просила перетворити її на піднос.
Його погляд ковзнув по мені з ніг до голови без сорому, але й без вульгарності, швидше з дратівливою уважністю, яка одразу хоче зчитати, хто ти така.
— А я дивлюся, хтось тут говорить так, ніби володіє півмістом.
— Тільки тим, що не ваше, — люб'язно відповіла я.
Він хмикнув собі під ніс.
— О, ні. Такі речі, як ця машина, точно не «моє». Тут треба або народитися в правильній сім'ї, або дуже вдало продати душу.
— Дивлюся, у вас жвавий інтерес до чужих речей.
— Дивлюся, у вас жвавий інтерес до чужих рук, які лізуть не туди.
Я усміхнулася... красиво, так, як умію.
— А ви кмітливий для людини, яка ставить каву на чуже авто.
— А ви передбачувана для дівчини в туфлях за ціну, якої вистачило б комусь на пів року життя.
Ооо... ось тепер він мене дійсно зачепив.
— І що, це такий ваш спосіб знайомства? Образити жінку і чекати, що вона оцінить щирість вуличного філософа?
Він ковзнув поглядом довкола, на мить затримавшись на бутіку, з якого я щойно вийшла, а потім повернув голову до мене, краєм ока поглянув на брендові пакети й сказав:
— Ні, сеньйорито Вітрино, це мій спосіб сказати, що ви дивитеся на мене так, ніби я щойно виліз із каналізації, хоча я всього лише пив каву.
Я кліпнула.
Сеньйорита Вітрина: гарно, зухвало і трішки образливо, що найгірше.
— А я й не приховую, що мені не подобається, коли біля моєї машини стоять люди, які не вміють відрізнити капот від столу.
Його брова ледь сіпнулася.
— А. Так це все ж ваша машина.
— Дійшло, — закотила я очі.
— Пишаєтесь собою?
— Постійно, — відрізала й взяла стакан із кавою раніше, ніж він устиг зрозуміти мій рух.
А тоді просто нахилила його, виливаючи вміст прямо на його куртку... не весь, але достатньо.
Він завмер.
Я теж, так і залишившись на місці, з напівпіднятою рукою, ніби ще могла все повернути назад.
Гаразд, якщо чесно, частина мене чекала, що він зараз зірветься, почне кричати, лаятися, бодай вдарить кулаком по капоту. Але він лише подивився вниз на пляму, потім на мене, видихнув, витер великим пальцем краплю кави з підборіддя.
#2328 в Любовні романи
#1012 в Сучасний любовний роман
#653 в Жіночий роман
Відредаговано: 14.05.2026