Розділ 1

Каміла.

Мене звати Каміла де ла Вега, і в цей день у мене був настільки хороший настрій, що я навіть пробачила Елісії її жахливий смак на туфлі.

— Якщо ти знову скажеш, що цей жакет «надто стриманий», я почну сумніватися у твоєму вихованні, — сказала я Валерії.

Передаючи їй один із пакетів, поки Елісія сміялася поруч і вже встигла надіслати комусь фото моєї нової покупки без мого дозволу.

Типово.

Ми стояли посеред вузької, сяючої вітринами вулиці, де у склі відбивалися золотаве сонце, перехожі у дорогому одязі і бездоганно вимиті машини, припарковані вздовж бордюру, наче експонати, а не транспорт. Десь праворуч дзенькнула ложка об чашку, з сусідньої нової кав'ярні тягнуло свіжою випічкою, корицею і міцною арабікою.

Поцілувавши кожну в щоку на прощання, я лишилася на тротуарі сама, все ще усміхнена, легка, з пакетами в руках і тим приємним відчуттям, коли день ще не зіпсований жодною дурнею. Швидко відповіла на повідомлення від батька. Щось про вечерю, якихось гостей і прохання «бути люб'язною».

Тоді підняла голову.

І побачила його.

Чоловіка біля своєї машини.

Спершу я навіть не одразу зрозуміла, що саме мене так зупинило. Може, його поза: занадто вільна для цього району. Може, шкіряна куртка, трохи потерта на ліктях. Може, подряпина біля скроні. А може, те, що він поставив стакан із кавою просто на капот мого «Астон Мартіна», ніби це не машина, а столик у вуличній забігайлівці.

Він говорив телефоном, жартував, і в голосі його не було ані краплі тієї напруженості, яку зазвичай видають люди, коли випадково опиняються не у своєму середовищі. Цей почувався тут так, ніби все довкола винне йому оренду.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як десь всередині піднімається знайоме роздратування, змішане з… огидою.

Але замість того, щоб одразу влаштувати сцену, я повільно підійшла ближче й… поставила свій пакет з бутіка прямо поруч із його кавою, акуратно, ніби це частина якогось дивного натюрморту.

— Та я тобі кажу, якщо він ще раз спробує не заплатити, я йому не пояснюватиму, я йому покажу, — він тихо засміявся, проводячи рукою по чорному, трохи розкуйдошеному волоссю. — Ні, не хвилюйся, малий, я купив тобі ті кроси, які ти хотів… так, ті самі… я ж не настільки жлоб... ні, не брешу. Я коли-небудь тобі брешу?

Я ледь скривила губи та закотила очі.

Звісно.

Зворушливо.

Прямо зараз розплачусь.

Він закінчив дзвінок і тільки тоді помітив мене.

І на секунду… завис.

Бо я стояла прямо перед ним, спокійна, злегка усміхнена, в ідеально підібраному образі, і дивилася на нього так, ніби оцінюю щось… не надто дороге.

І я, на свій жаль, відзначила, що він… привабливий. Не ідеальний, не відполірований, як ті хлопці, з якими мене знайомили на вечерях... але щось в ньому є.

— Цікаво, — протягнула я, трохи нахиляючи голову. — Це новий спосіб паркування чи просто відсутність базового виховання? Бо я невпевнена, що моя машина просила перетворити її на піднос.

Його погляд ковзнув по мені з ніг до голови без сорому, але й без вульгарності, швидше з тією дратівливою уважністю, яка одразу хоче зчитати, хто ти така.

— А я дивлюся, хтось тут говорить так, ніби володіє півмістом.

— Тільки тим, що не ваше, — люб'язно відповіла я.

Він тихо хмикнув.

— О, ні. Такі речі, як ця машина, точно не «моє». Тут треба або народитися в правильній сім'ї, або дуже вдало продати душу.

— Дивлюся, у вас жвавий інтерес до чужих речей.

— Дивлюся, у вас жвавий інтерес до чужих рук, які лізуть не туди.

Я усміхнулася... красиво, так, як умію.

— А ви кмітливий для людини, яка ставить гарячу каву на чуже авто.

— А ви передбачувана для дівчини в туфлях за ціну, якої вистачило б комусь на пів року життя.

О.

Ось тепер він мене дійсно зачепив.

— І що, це такий ваш спосіб знайомства? Образити жінку і чекати, що вона оцінить щирість вуличного філософа?

Він ковзнув поглядом довкола, на мить затримавшись на бутіку, з якого я щойно вийшла, а потім повернув голову до мене й сказав:

— Ні, сеньйорито Вітрино, це мій спосіб сказати, що ви дивитеся на мене так, ніби я щойно виліз із каналізації, хоча я всього лише пив каву.

Я кліпнула.

Сеньйорита Вітрина: гарно, зухвало і трішки образливо, що найгірше.

— А я й не приховую, що мені не подобається, коли біля моєї машини стоять люди, які не вміють відрізнити капот від столу.

Його брова ледь сіпнулася.

— А. Так це все ж ваша машина.

— Дійшло.

— Пишаєтесь собою?

— Постійно.

Я взяла стакан із кавою раніше, ніж він устиг зрозуміти мій рух. А тоді просто нахилила його, виливаючи вміст прямо на його куртку... не весь, але достатньо.