Глава 19.

Незабаром ми з Давидом зупинилися біля невеликого фонтану у центрі міста.  Струмені води били в небо, а маленькі діти з радістю бризкали у своїх батьків або один в одного.  У мені ж виникло непереборне бажання теж набрати жменю води і вилити рідину на Бондаренко.

Але потім я згадала, що є дорослою і врівноваженою людиною, тож від такої привабливої ​​ідеї довелося відмовитися.

- Даво... - я смикнула однокласника за рукав.

Бондаренко обернувся до мене, чекаючи продовження фрази.  А мені раптом дуже незручно стало запитувати, що ж сталося в бібліотеці.  Ні, в емоції Давида я повірити вже могла, але те, що йому могла сподобатися я (яка дратувала бідного хлопця вже кілька років), здавалося нереальним.

- Це ж треба було для вистави, так?  - невпевнено уточнила в однокласника, не дивлячись на нього.

- Звичайно, - швидко озвався Бондаренко.  - Могли почути, побачити...

Я люто закивала, зовсім не звертаючи уваги на той факт, що в бібліотеці однокласники з'являлися набагато рідше, ніж я.  На даний момент хвилювали лише майбутні взаємини з Давидом, які цілком могли зіпсуватися після того, що сталося кілька хвилин тому.

- Може, в кіно сходимо?  – несподівано запропонував Бондаренко.

- На останній?  - вирвалося в мене.

Ось чесно намагалася не червоніти і ніяк не видавати свого збентеження.  Але піднята брова Давида і знущальний смішок від нього зіграли свою роль.

- Я мала на увазі сеанс, вульгарна ти тварина, - буркнула у відповідь.

Справа в тому, що щоп'ятниці найближчий кінотеатр працював лише до десятої години вечора.  Бондаренко, почувши мою відповідь, посміхнувся, але вголос нічого говорити не став.

А я шоковано дивилася на хлопця.

- Що?  - з підозрою поцікавився Давид, коли ми переходили дорогу.

- Ти посміхаєшся, - довірливо сказала однокласнику.  - А це досі трохи незвично.

Бондаренко пирхнув, схопив мене за руку і потяг у бік кінотеатру.  Маленький хлопчик, життя якого зламани зрадою батька, повільно повертався до життя.  Як і в дитинстві, Давид знову вчився веселитися, висловлювати почуття і бути відкритим по відношенню до деяких людей.  І було дуже приємно перебувати серед них.

Я вкотре пораділа, що ніхто з однокласників на шляху до кінотеатру нам не попався.  Тому що в такому разі наступного дня мені довелося б пояснювати хлопцям, чому сяючий Бондаренко тягнув мене кудись за руку...

Коли ми ввійшли до приміщення і попрямували до каси, я почула знайомий голос і одразу обернулася.  Праворуч від нас стояли Аніта з Платоном і голосно сперечалися, на який фільм слід піти.  І якщо Ковальчук хотіла побачити комедію, то Андрушевський наполягав на якомусь бойовику.

- Привіт, - усміхнулася однокласникам, підтягуючи до них Давида.

- Зоряна?  – здивувалася Аніта.  - Рада бачити тебе і...

Ковальчук завмерла, коли перевела погляд на Бондаренко.  У зелених очах дівчини з'явилося неприховане здивування.  Навіть Платон замовк і слухняно буркнув: «Ну, комедія, то комедія».

І в цьому випадку я могла молодих людей зрозуміти, бо задоволений Давид – це явище просто ексклюзивне.  Сама не до кінця звикла до цього усміхненого гаду під боком, а друзі взагалі це видовище вперше побачили.

- Ми, мабуть, підемо, - проковтнула Ковальчук, починаючи задкувати.

Бондаренко трохи похмурнів, коли згадав, що перед ним однокласники, які вважають його чи не демоном.

- Залиштеться!  - я схопила Аніту за лікоть, не даючи білявці втекти.

Платону, відповідно, теж довелося зупинитись. Андрушевський з несхваленням глянув на мене, що зіпсувала їм цей вечір, а потім і на Бондаренко.  Ось тільки в другому випадку в очах хлопця промайнув страх.

- Не обов'язково йти, - спокійно сказав Давид.

Я сказала, що раніше однокласники були здивовані?  Забудьте!  Ось тепер вони справді були в шоці.  З'явилося відчуття, що Ковальчук готова була мало не пальцем на Бондаренко показати і прошепотіти: «Та від нього віє доброзичливістю!»

Коли хлопці пішли до каси, щоб купити квитки, Аніта вчепилася в мене мертвою хваткою, як заєць у моркву.

- Він справді посміхався?  – безперервно повторювала дівчина.  - Або у нас масові галюцинації, або він і справді вміє бути веселим.

Я лише щомиті кивала, оскільки потік слів, що ллється з блондинки, зупинити було неможливо.  Але ось Давид з Платоном, який обережно поглядав на нього, знову підійшли до нас, і Ковальчук відразу закономірно заткнулася.

- Сподіваюся, не бойовик?  - уточнила вона в Андрушевського.

- Ні, що ти, - усміхнувся хлопець.  І коли на обличчі Аніти з'явився розслаблений вираз, він додав: — Ми на жахи підемо.

Я нігтями вп'ялася в руку Бондаренко і мало не завила від подібної перспективи, оскільки любила добрі й аж ніяк не страшні фільми... А ось Давид, якого нахабно атакували, завив уже по-справжньому.

- Знущаєшся?  – прошипів однокласник.

Злякано притиснувшись до нього, заперечливо замотала головою.

– Я таких фільмів боюся, – довірливо прошепотіла на вухо Бондаренко.

Давид втомлено зітхнув, докірливо подивився на мене, продемонструвавши подряпану долоню, і повів у зал.  Незабаром ми розсілися по місцях і підготувалися до перегляду.

- Почалося?  – із заплющеними очима поцікавилася я у Аніти.

Але замість дівчини відповів мені Бондаренко.

- Неа, - прошепотів хлопець, гладячи мене по волоссю.

- Що ти робиш?  - здивовано поцікавилася у Давида, користуючись тим, що Ковальчук і Платон на якийсь час відволіклися.

- Тут же наші однокласники, - посміхнувся Бондаренко.  – Ти взагалі про виставу не забуваєш?

Ну, якщо вся річ у виставі, то просто грішно було б не скористатися ситуацією.  З почуттям повного задоволення я поклала голову Давиду на плече, солодко позіхнула і заплющила очі.

- Ти чого?  – прийшла черга хлопця дивуватися.

Я лише приклала палець до губ, закликаючи однокласника до тиші.  Може, треба було до своїх губ прикладати або взагалі не робити цієї компрометуючої дії... Загалом, Андрушевський дивився на нас з жахом.  А оскільки він сидів поруч із Бондаренко і бачив усе чудово, то... Платон навіть мимоволі закашлявся.