Глава 17.

Я відчувала незвичайну насолоду.  І якщо комусь уже встигла спасти на вульгарна думка, то я цю людину, на жаль, розчарую.  Моє щастя викликане було тільки тим, що гіпс нарешті зняли.

От і почувала я себе, як маленький горобець, не обтяжений тягарем важкого дорослого пташиного життя.

Але й у житті молодого горобця існують не дуже приємні моменти.  Наприклад, зустріч із голубом, який намагається відібрати в нього останню крихту.  Але залишимо тему птахів та повернемося до нашої ситуації.

Зараз я бадьоро йшла вулицею і вдивлялася у вивіски кафе і магазинів, шукаючи місце, де мала зустрітися з Богданом.  Взагалі моя скромна персона безбожно запізнювалася на цілих півгодини, але я логічно вирішила, що якщо хлопцеві навіщось мені треба було бачити, то він може й почекати.

Зрештою, я все ж таки знайшла потрібний ресторанчик з дивною назвою.  Проте після «геніального» плану Міли мене вже нічого не могло збентежити.

Коли я увійшла до приміщення, почала озиратися у пошуках Богдана.  Ось тільки хлопця ніде не було.

- Зоряно!  – пролунав знайомий голос.

Повернувшись, побачила вищезгаданого Богдана, який щасливо посміхався мені через кутовий столик.  Помахавши хлопцю вільною від гіпсу рукою (не змогла втриматись), попрямувала до нього.

- Привіт, - радісно промовив Богдан.  – Як справи?

Присівши на стілець навпроти хлопця, нервово постукала пальцями по столу.  Бондаренко так і не сказав, чи з'явиться в ресторані, але я все ж таки сподівалася на його розсудливість.  Ну, чи не стане Давид на все приміщення кричати, що він знає про договір Міли та Боогдана?  Чи не буде він прилюдно вбивати родича нашої однокласниці?

Ці та інші питання мучили мене протягом всієї прогулянки від дому до місця зустрічі з Богданом.

- Все просто чудово, - розповіла парубкові.  – Ну, у мене.  У тебе не дуже.

- Чому?  – не зрозумів Андрушевський.

- Розумієш, - довірливо повідомила молодика, - ти трохи необачно повівся в присутності Бондаренко.  Тож я на твоєму місці так не раділа б.

Богдан моргнув і підніс до губ склянку з водою.  Одна крапелька в рот не потрапила, хоч би як це безглуздо звучало.  І далі Андрушевський виконав маневр, який мав називатися «еротичне злизування крапельки».  Можливо, воно й було б таким, якби не супроводжувалося гучним хлюпом.

Богдан зніяковів і вже спокійно допив воду, що залишилася.

- Гарна сьогодні погода, правда?  – життєрадісно поцікавився Андрушевський.

Так, або він глухий, або пропустив повз вуха всі мої слова, або він завжди мріяв стати метеорологом і зараз просто тренувався.

- Чудова, - крізь зуби промовила я.

Богдан задерся на місці.  Нашу зустріч він напевно представляв дещо інший.

- У цьому місці чудова французька кухня, - сказав він.  – Я замовив нам дві чудові страви.

Я вдячно кивнула і посміхнулася хлопцеві.  І одразу якось згадалася нещодавня наша розмова з Давидом...

- Так і бути, ти можеш взяти участь у цій дурній витівці, - сказав Бондаренко, який наївно думав, що я дійсно нічого не робитиму без його дозволу.

- Дякую тобі, Давидику!  - звела я руки до стелі.

Ні, не молилася і навіть не закручувала лампочку.  Просто у Бондаренко з шафи барахло якесь вивалилося, от і довелося захищатись усіма можливими способами.

– Як ти мене назвала?  – здивовано перепитав хлопець.

- О, Боже!  - не витримала я цього знущання над своєю персоною.

- Ні, не так, - відмахнувся Давид.  – До цього.

- Обійдешся, - хмикнула я.

Бондаренко невдоволено примружився, але продовжив давати мені настанови.  Отже, головним завданням моєї вечері з Богданом Давид поставив зіпсувати його враження про мене.  Звичайно, нам би це ніяк не допомогло, але дуже хотілося Бондаренко знущатися над бідним хлопцем.

Отже, я мала діяти Богданові на нерви, виводити його з себе, діставати своєю некультурністю і хамством... принаймні, за словами Давида.

- Загалом поводься з ним, як зі мною, - закінчив Бондаренко під моє незадоволене бурчання.

Так, саме це мені й згадалося, коли перед нами з Богданом поставили тарілки з якоюсь темною зеленою пакістю.

- Це равлики, - з веселою усмішкою дитини, яка вперше спробувала засунути пальці в розетку і тим самим дотягнутися до забороненого плоду, сказав мені Андрушевський.

- Дивно, - згадавши прохання Давида, потикала в равлик пальцем.

Той одразу ж забруднився в якійсь неприємній рідині, тож руку довелося витирати.  Про скатертину.

- А чому тут склянки не використовують?  – поцікавилася я, сьорбаючи воду з миски.

Ось як песик, слово честі!

- Це для рук... - жалібно промовив Богдан.

- Оу, - я підняла миску і слухняно полила собі на руки над тарілкою.

Андрушевський заплющив очі, мабуть, збираючись з думками.

- Зоряна, ти дуже гарна, - посміхнувся він.

Я згідно кивнула, продовжуючи тикати в добряче промоклих равликів виделкою.

- І дотепна, - продовжив хлопець.

Я з цікавістю подивилась у темні очі.  Не Богдана, а равлики, ясна річ.  Чи це не очі вбитої живої істоти, а якісь незрозумілі точки?

І тут саме собою випливло питання.

- А вони взагалі живі?

– Хто?  – не зрозумів Богдан.

- Слимаки!  - голосно відповіла я, дивуючись недогадливості співрозмовника.

Андрушевський видихнув, набираючись терпіння і ніжно взяв мою руку до своєї.  Погладив великим пальцем мене по долоні, пильно дивлячись при цьому у вічі.  Я вже думала, що зараз спробує поцілувати, але ні... Богдан полетів.

Причому гарно пішов, але низько.  Видно до дощу це.  А я сподівалася завтра погуляти у парку...

- Руки прибрав!  – прошипів Бондаренко, який і був причиною польоту Богдана.

- Так він уже прибрав, - м'яко посміхнулася моя скромна особа.