Глава 16.

Я озирнулася, шукаючи поглядом у натовпі Бондаренко.  Але знайомої темноволосої верхівки ніде не було, тому довелося самотужки йти на хімію.  Але занудьгувати мені, на жаль, не дали, оскільки на сусіднє місце за партою одразу опустився якийсь невідомий об'єкт.

- Привіт, - радісно посміхнувся цей суїцидник, що зайняв стілець Давида.  – А я Богдан.

З кожним словом я все більше сумнівалася в наявності інстинкту самозбереження у бідного хлопчика.

- Доброго дня, - посміхнулася хлопцеві.  - А ти сидиш на місці Бондаренко.

Бідолаха одразу схопився і навіть змахнув з сидіння невидимі людському оку порошинки.

Ось що робить з людьми справжній шок та звичайне бажання жити.

- А я тебе хотів покликати гуляти, - протсто заявив Богдан.

Я із сумнівом подивилася на хлопця.  Щось досі не вірила у його адекватність.  Нормальна людина дорогу Давиду переходити не стала б.  Себе ж я до числа "нормальних" відносити перестала ще років зо два тому.

- Ти впевнений, що справді цього хочеш?  - уточнила у Богдана, погладжуючи парту Бондаренко, як маніяк - улюблений ножик.

Щось, мабуть, позначилося у мене на обличчі, бо хлопець гикнув, але з класу не втік.  Гаразд, це я вже перебільшую ступінь страху перед Давидом.  Нічого Бондаренко йому не зробив би.  Ну, максимум, врізав би так, що потім Богдану тиждень довелося б із синцем ходити, але ж не смертельно!

- Давай сходимо кудись?  - з упертістю гусениці, що зважилася підкорити бажаний листок, продовжив Богдан.  - До ресторану, наприклад?  Як ти до цього ставишся?

- Я нейтрально ставлюся, а от Бондаренко, боюся, не сподобається, - повідала хлопцю.

Але мій новий знайомий, треба віддати йому належне, нітрохи не злякався.

- Я його не боюся, - зарозуміло заявив Богдан, попередньо, правда, перевіривши, що Давида немає в кабінеті.

Зізнаюся, цей хлопець справді справив на мене враження.  Адже лише одиниці можуть уголос сказати, що Бондаренко їм не страшний.  Нехай це і було сказано пошепки, та й коліна у бідолахи тряслися, але все ж...

Гаразд, знову перебільшую.  Колінки не тремтіли.  Але пальцями Богдан виробляв щось неймовірне, хоч би як пошло це зараз прозвучало.  Справа в тому, що за пару хвилин хлопець встиг зчепити та розчепити руки кілька разів.

"А нерви все-таки пустують", - радісно захихотіла шкідливість усередині мене.

- Так і бути, - довірливо промовила моя персона, яка вже помітила Давида, що входить до класу.  - У п'ятницю у ресторані.

Сподіватимемося, що він уточнить у якомусь ресторані, о котрій і взагалі... цієї п'ятниці?

- О сьомій вечора, - радісно прощебетав Богдан, уже повертаючись, щоб вийти.

Ясно, вирішив не гнівити Долю-господиню, сховавшись ще до приходу Бондаренко.

Я підняла брову, щиро сподіваючись, що не наслідую Давида.  Просто дуже цей жест сподобався.

- У ресторані "Плящий заєць" його недавно відкрили, - згадав Богдан, знову повернувшись до моєї персони.

Серйозно кивнувши, своїм виглядом показувала, що обов'язково прийду.

Бондаренко, що підійшов до парти, змусив Богдана знову піти, але вже біля виходу з класу хлопець нагадав:

- Цієї п'ятниці.

І тут же зник, втягнувши голову в плечі.  Ех, помилилася я в хлопчику, думаючи, що Давида він не боїться.  Це як кролик, який заявив, що якщо лев на нього рикне, то він йому не тільки око на дупу натягне, а й вуха загорне в трубочки і добрив ним моркву.

Ага, а як тільки хижак на нього рикнув, то ні кролика, ні моркви... Тільки вуха і писки гризуна, що тремтіли, потрапив зі страху в мурашник.

Але закриємо тему зоології і повернемося до улюблених однокласників і незадоволено пихкаючого Бонаренко.

- Запихався?  – дбайливо уточнила у хлопця.

- Ясна річ, - прошипів той.  - Що тобі цей недомірок про п'ятницю казав?

Я почала згадувати, що можна було б сказати Давиду.  Засмучувати його перед уроком історії не хотілося.  У нас могли спитати, як просувається проект, а він не лише гальмував, але ще, здається, і задній хід дав.

І тут перед очима з'явився напис у журналі, щось на кшталт: "Цієї п'ятниці буде знаменна подія - чемпіонат штату з футболу".

- Чемпіонат з футболу, - як людина, яка нічого не тямить у цьому виді спорту, я лише безглуздо посміхалася.

Бондаренко мило посміхнувся, чим шокував Громову, що влаштувалася за учительським столом.

Згодна, рідкісне видовище.

- Зоряна, - вкрадливо сказав Давид, - чемпіонат був минулої п'ятниці.

Правда?  Треба сказати мамі, щоб вчасно викидала старі журнали.  А то ніяково якось вийшло.

- Ой, так він все пропустив, - сумно промовила під поглядом Бондаренко.  - І я все пропустила...

Давид посміхнувся, а Міла, що дивилася на нього, мало не знепритомніла.

- Піду наздожену, попередити треба, - почала я підводитися з стільця, щиро бажаючи якнайшвидше з класу вибігти.

- Стояти, - впевнено промовив Бондаренко, не даючи мені встати.

Тим часом Громова піднялася з місця і почала мовити щось із приводу проектів.  Втім, мій мозок справлявся і без мене, повністю пропускаючи повз всю інформацію, отриману від викладачки.

– Хто це був?  – тихо поцікавився Давид.

- Богдан Андрушевський, здається, - прошепотіла я.  - Він, як би, на рік молодший за нас, я його з Яриною кілька разів бачила, у них хімія спільна.

Бондаренко запихкав, як ведмідь після сплячки.  Ну, або перед нею, я ж обіцяла до зоології не надто влазити...

- І до чого ж ви домовились?  – невдоволено поцікавився однокласник.

- У п'ятницю о сьомій вечора в ресторані зустрічаємося, - розповіла хлопцеві.  - Можеш навіть спостерігати, тільки не надто явно.

- Дякую, обійдуся, - хмикнув Давид.

Знизавши плечима, звернула свою увагу на Громову.  Було б набагато краще, якби вона не повторила цю дію, тобто не звернула б свою дорогу увагу на мене.

Але ні, викладачка була така ж шкідлива, як протухлий йогурт, ненароком з'їдений перед сном.