Глава 13.

- Вище, - сказала мати, прискіпливо дивлячись на праці моїх рук.

- Я не достаю, - роздратування в моєму голосі було чути за версту.

Мати відійшла на пару кроків, примружилася і просканувала поглядом невдоволену мене, що лавірувала на столі і намагалася повісити люстру.

- Спробуй все ж таки вище, - вже м'якше попросила мати.

Я з небажанням потяглася до стелі, намагаючись перевірити, як люстра виглядатиме на новому місці проживання.  Можливо, це було фатальною помилкою.  Варто, мабуть, одразу приробити нашвидкуруч, а не утримувати рівновагу на столі і з висунутим кінчиком язика намагатися зробити все акуратно.

А взагалі у всьому був винний павук, який з'явився в моєму полі зору ще раптовіше, ніж м'яч, кинутий Шевченко у ворота.  Звичайно, як всяка порядна людина, яка побачила не особливо приємний предмет прямо у себе перед носом, я за інерцією відсахнулася, що було робити категорично заборонено, оскільки моя тушка все ще знаходилася на столі.

Гучний крик пролунав на весь будинок.  Напевно, я вперше висловлювалася при матері, наче втомлений вантажник за останні кілька хвилин важкої роботи.

- Боляче?  - з жалем поцікавилася мати, простягаючи мені заморожені сосиски.

Від болю я навіть не відразу зрозуміла, навіщо вони взагалі знадобилися: невже мати вирішила, що дитина просто зголодніла, тому й спустилася зі столу в такий неординарний спосіб?

Але коли мама приклала холодну річ до моєї правої ноги, сподіваючись полегшити біль, я вдячно посміхнулася.

- Дякую, - сказала матері.  - Але я рукою вдарилася.

Жінка відразу виправила ситуацію, і невдовзі я стала щасливою власницею пачки заморожених сосисок, яку мені веліли тримати на місці забитого місця.

- Мам, може, до лікаря з'їздимо?  - з надією поцікавилася у родички.

- Ні, - в очах жінки запалився знайомий фанатичний вогник.

Востаннє я його бачила, коли мама вирішила захопитися садівництвом і збиралася посадити помідори.  У результаті весь будинок був заставлений контейнерами з паростками вищезгаданих рослин, а щаслива жінка у вільний від роботи час ходила між ними з лійкою в руках.  Я ж наївно раділа, що будинок удалося «озеленити».  Всю каверзу цього вчинку матері я пізнала вже влітку, коли овочі почали дозрівати, причому у великій кількості.  До того, як мама наважилася віддати частину врожаю сусідам, ми їли помідори на сніданок, на обід, та вечерю.  Добре хоч уночі мати не вдиралася до мене в кімнату з вимогою спробувати черговий дозрілий сорт томатів.

Ось і тепер на обличчі матері була така ж блаженна усмішка, як і тоді.  Я вже заздалегідь почала хвилюватися і притиснула пачку з сосисками.  Так ми й тремтіли разом: я від жаху, а сосиски через свою недбалу господиню.

- Ми скористаємося засобами народної медицини, - сказала мама, подумки, мабуть, потираючи руки.

Я згадала сумний стан нашої аптечки і сподівалася, що мене просто відпоюватимуть якимось ромашковим чаєм, а не змушуватимуть купатися вночі в озері через те, що в якійсь країні подібний ритуал вважається засобом позбавлення багатьох хвороб.

- Для початку спробуємо вправити кістку, - почала наближатися до мене мама.

Я ж просто позадкувала.  У необхідності такого серйозного підходу, особливо якщо пропозиція виходила від матері, я сумнівалася.

***

А наступного ранку Бондаренко, що спокійно пив в машині каву, подавився, дивлячись на мою передню кінцівку.

– Це що?  – здивовано поцікавився хлопець.

- Гіпс, - радісно розповіла йому я.

- Ти зламала руку?  – жахнувся Давид.

Я відчинила дверцята машини і сіла поруч із однокласником, при цьому мало не заїхавши йому сумкою по носі.

- Ні, - відповіла чесно хлопцеві.  - Але мама була непохитна.  Таке відчуття, що навіть у разі подряпини вона змусила б мене їхати з нею пізно ввечері до лікаря.

- А чому пізно?  - поцікавився Бондаренко, повільно виїжджаючи на дорогу, що веде до школи.

– Тому що до цього вона намагалася все виправити самостійно, – терпляче відповіла однокласнику.

Давид кивнув і більше ні про що не питав.  А я крадькома розглядала хлопця, поки він не помітив моїх підозрілих поглядів.

- У чому річ?  – спитав хлопець, сердито подивившись у мій бік.

- Та ось намагаюся зрозуміти, що в тобі змінилося, - чесно відповіла Бондаренко.

Однокласник невдоволено підтис губи і замовк, уважно дивлячись на дорогу.

- О, ти футболку червону надів, - здивовано промовила я.  - Раніше в холодні тони одягався, а тепер ось убрався.  Зізнавайся, сестра викинула всі інші речі?

Давид різко зупинився на шкільній стоянці.

- Ні, вона нічого не викидала, - люто озвався він.

Ага, можливо, це пролунало б моторошно, якби на футболці не була намальована весела коала, яка жує великий евкаліптовий лист.

- Який милий звір, - схвально сказала Бондаренко.  - Тобі коали подобаються?

– Мені стріляти подобається, – огризнувся однокласник.

- По коалах?  – жахнулася я.

- У тирі, - спокійно вже промовив Давид, багатозначно дивлячись у бік дверцят.  – Тобі не час звалювати з чужого особистого простору?

Гордо піднявши голову, підхопивши сумку і заїхавши Бондаренко гіпсом по нозі, я вибралася з машини і попрямувала у напрямку до навчального закладу.

А на ґанку моя скромна персона зіткнулася зі своєю абсолютною протилежністю: відомою Мілою, яка гарячково фарбувалася, готуючись до приходу Давида.

- О, Ткаченко, - несхвально промовила дівчина.

- Чого тобі?  - Відгукнулася я, пильно спостерігаючи за процесом приготування.

Андрушевська єхидно посміхнулася і трохи скуйовдила собі волосся на голові, щоб воно виглядало більш об'ємно.  Як мило... у моєї подруги в дитинстві так папужка теж любив робити.

Судячи з ненависного погляду Міли, останню фразу я ненароком промовила вголос. Андрушевська напевно збиралася сказати щось неприємне, але тут її погляд впав на мою хвору руку.

- Що, Ткаченко, незграбність процвітає з кожним днем?  – із сарказмом запитала однокласниця.