Глава 12.

Вранці я вже знала точно, що даремно всі ці відомі ресторани так рекламувалися, оскільки їжа була в них, як з'ясувалося, жахлива.  На жаль, усвідомила я це вже після того, як встигла вчора скуштувати щось із замовлених страв.

Мало того, що нещадно бідну дівчину нудило, то ще й живіт болів, а таблеток у будинку не знайшлося крім проносного.

З подивом втупившись на етикетку на ліки, хмикнула і поставила галочку, що в ході наступної суперечки з матір'ю у мене є козирна карта.  Ні, це був навіть джокер.

З сумом подивившись на аптечку, сховала ліки назад, оскільки вони, на щастя, мені не потрібні.

Коли моя скромна персона впала на стілець перед матірью, вона захвилювалася.

- У чому річ?  – стурбовано запитала мати.

- Живіт болить, - розповіла жінці.

- Нудить?  – з жалем спитала вона.

- Дуже, - сумно підтвердила я.

На обличчі родички промайнула підступна усмішка.

- Хлопчик?  Дівчинка?  – єхидно спитала мама.  - А я думала, чому до нас твій однокласник приїжджає постійно, на машині тебе забирає. Хороший, хлопець, не покинув, підтримує.  Гарний, до того ж.  Діти також симпатичні будуть.

Я аж закашлялася від монолога матері.

– Які діти?  - прохрипіла моя скромна персона.

- Ти маєш рацію, - схаменулась жінка.  - Поки що тільки один, це правильно.  Хоча, може, і близнюки...

Залишивши мрійливу жінку міркувати з приводу майбутніх онуків наодинці, вийшла на ґанок.  Як же хотілося просто залишитися вдома, у теплому та м'якому ліжку, а не їхати на навчання разом із Давидом.

Але для Бондаренко аргумент «я погано себе почуваю» не зіграв би жодної ролі.  Однокласник озлобився б, а в такі моменти його навіть вчителі боялися, оскільки Давид ставав зовсім некерованим і дуже непередбачуваним.

Тож довелося наступити на горло власної безпорадності та йди до школи.  Бондаренко вже звично чатував біля будинку, сидячи в машині.

- Привіт, - усміхнулася хлопцеві, залазячи в автомобіль і захлопуючи за собою двері.

Давид підняв брову і щось тихо буркнув у відповідь.  Під час шляху його так і не вдалося розговорити: хлопець хмурився і безперервно дивився на дорогу.  Чи подобаються йому ці світлофори вважаю?  Треба було тоді таксистом ставати, а не вести мову, що збираєшся на юридичну справу, як це робив Бондаренко!

Незабаром машина зупинилася, і в мене з'явилася чудова можливість позбутися тимчасово компанії Давида, якою я тут же скористалася і вислизнула з салону автомобіля.

У класі було галасливо і навіть душно.  Народ, зібравшись купками, щось захоплено розмовляв.  Коли я присіла за парту, до класу якраз зайшов Бондаренко, і розмови одразу ж стихли.

- Вони тебе бояться, - обвинувально тицьнула пальцем однокласника.

- Знаю, - холодно озвався той.

- І тебе це не бентежить?  - поцікавилася у хлопця.

З лиця Давида відразу зійшла маска байдужості

- Ні, мене це не бентежить, - прогарчав він.  - Мене це радує, бавить, захоплює, вводить в екстаз!

Однокласники дивилися на нас з виразом обличчя, які явно висловлювали подив: на їхній пам'яті це був перший випадок, коли холодний хлопчик Давид кричав на весь кабінет.

Потрібно було сказати Бондаренко щось заспокійливе, щоб не нервував так сильно.  Їй богу, як дівчина під час місячних...

- Яку велику кількість дієслів ти знаєш, - весело звернулася до Давида.

Бондаренко рикнув.  Здається, я вибрала хибну тактику.

Ситуацію врятував учитель, що увійшов до приміщення, оголосив про початок заняття.  Тож Давиду довелося змиритися зі становищем і лише затято клацати кульковою ручкою.

А ситуація все розпалювалася і розпалювалася.  Я ось зараз не про народ у класі говорю, а про себе конкретно, оскільки з кожною секундою нудота все сильніше давалася взнаки.  І ось я не витримала і підняла руку.

- Так?  – вчитель із невдоволенням відірвався від пояснення нового матеріалу.

- А чи можна вийти?  – жалібно запитала викладача.

Але той виявився шкідливим типом.

– Куди?  - зміривши мене поглядом досвідченої старенької-консьєржки, поцікавився чоловік.

На Марс, повірите?

- У туалет, - і скромно опустилася.

- Соромно у випускному класі до туалету відпрошуватись, - похитав головою вчитель.

- Соромно, коли видно, а я не при всіх збираюся... - вставила і свою фразу.

Викладач скривився: такі суперечки йому явно не приносили особливого задоволення.

- Чекай кінця уроку, - ледве стримуючи задоволену усмішку, видав чоловік.

Він був так само щасливий, як коала у шлюбний період (сподіваюся, такий у сумчастих існує).  Ось мене завжди цікавило: якщо у цих звірят два пеніси, то задоволення теж вдвічі більше?

Так, зовсім не туди думки поїхали... Гарячково смикаючи себе за пасмо волосся, згадала тему розмови.  Мені ніби вийти треба, причому терміново.

- Але мене нудить!  - не стрималася вже я.

Викладач голосно закашлявся, постукуючи себе по спині вказівкою.

- Це хто ж так постарався?  – похабно заржав із задньої парти Іваненко.

Потім Ярослав зустрівся з немиготливим поглядом Бонаренко і завбачливо заткнувся.  Буквально подавився сміхом своїм, бідолаха...

- Виходь, - загробним голосом промовив викладач.

Моя скромна персона відразу скористалася ситуацією і вискочила за двері.

До класу я повернулася лише під кінець уроку і, підхопивши сумку, зібралася вже знову піти, але була схоплена за лікоть Давидом.

- Чому тебе нудило?  – поцікавився Бондаренко під цікавими поглядами хлопців.

- Елементарно, Ватсон, - реготав Іваненко, але тут же знітився.

А я якраз вчасно згадала, хто саме повів мене до вчорашнього неприємного ресторану.

- Це ти винен!  – голосно заявила моя скромна особа.

Давид підійшов ближче і прошипів мені на вухо:

- Про що ти взагалі говориш?

- Ти мене їсти повів, а я там отруїлася чимось, - поскаржилася хлопцеві.

Той з полегшенням зітхнув.

- Не варто говорити про мою винність за інших, добре?  Багато хто не так може зрозуміти, - сказав однокласник.