Глава 10.

Час минав, однокласники звикали до наших із Давидом стосунків і, що найголовніше, вірили у них.  А більшого й не потрібно, оскільки нас із Бондаренко все цілком влаштовувало.

Принаймні, доки не відбулася одна досить цікава розмова.  Ми з Давидом звично сиділи за однією партою і щосили намагалися не подряпатися знову.  Я стискала зуби і благала своє бажання посперечатися якомога швидше заткнутися.  Бондаенко методично клацав ручкою.  Як було з'ясовано за останній тиждень, це заспокоювало.

- Даво, - Макар підійшов до друга.  - Неправильна ви пара якась.  У кіно не ходете, у кафе теж не з'являєтеся.  Загалом після дня народження того нікуди не виходили, мабуть.

Оу, якщо він збирався Давида на "слабо" взяти, то ця справа марна.  Бондаренко - доросла, розумна і розважлива людина, з якою такі дурниці не спрацюють...

- А ми якраз сьогодні в ресторан збиралися, - обізвався Давид.

Що я кілька секунд тому сказала?  Забудьте!  Та він гірший за дитину.

Хромовський здивовано подивився на мій кислий вираз обличчя, але сперечатися з другом не став і відсів подалі.

А я повернулася до сусіда по парті.

- Любий, - Бондаренко аж пересмикнувся, - то куди ми сьогодні йдемо?

- У ресторан, - спробував відповісти безпристрасно хлопець.

Але це досить складно зробити, коли тобі в обличчя спрямована залізна лінійка.

Проте Давид впорався.  А далі вчинив як справжній чоловік: схопив сторонній предмет і безперешкодно зім'яв його однією рукою.

Я сумно подивилася на улюблену лінійку, потім на однокласника.  І цього нелюда ще вважають моїм хлопцем!

- О восьмій за тобою заїду, - промовив Бондаренко.

Я згадала, як мама метушилася під час минулого приїзду Давида.  Мені вона нічого не говорила, але з вікна висувалась так, що мені навіть страшно стало за стан здоров'я родички.

- Сама дістануся, - повідомила Бондарено.

Давид скривився: він ненавидів, коли з ним хтось сперечався.

- Сказав же, - прошипів хлопець.

О, хоч якісь інтонації у голосі з'явилися.  Щоправда, скоріше зміїні, а не людські, але це вже прогрес.  Хоча... змії теж холодні, так?

- Вони холоднокровні, - поправив мене розумник, що сидів поруч.

Стоп... я вголос чи останнє запитання поставила?

Судячи з незадоволеної мордочки Бондаренко, так воно й було.  І порівняння з плазуном однокласнику явно не сподобалося.

- Ти коли хмуришся, то на надутого хом'яка схожий, - вважала своїм обов'язком повідомити Давида.

Хлопець закашлявся.

- Тобі до психіатра звернутися треба, - порадив він.

- Зверталася вже, - відмахнулась я.

– І як?  – мені здалося, чи питання було поставлене з цікавістю?

- Поки я з ним розмовляла, він встиг випити півпляшки коньяку і зв'язатися зі своїм психіатром, - ну, не казати ж однокласнику, що цей випадок стався років десять тому, а я тоді була дитиною дуже галасливою.

- Здається, я його розумію, - пробурчав Давид.

Ярослав, що підійшов, зіпсував всю розмову, оскільки Бондаренко знову посерйознішав, а на його обличчі знову проступив холодний вираз.

***

Ввечері, коли я вже спускалася вниз, мамуля знову пожвавішала.

- Зоряно, цей інтелігентний хлопчик знову до нас приїхав, - посміхнулася вона.

Згадавши, що з моїх однокласників вшанував нашу оселю присутністю лише Давид, одразу зрозуміла, хто приїхав цього разу.  Вийшла надвір і зустрілася поглядом із задоволеним хлопцем.

- Бондаренко, а ти, виявляється, інтелігент, - розповіла однокласнику, відчиняючи двері машини.

Давид поперхнувся і поспішив від'їхати від дому.

- Хто тобі це сказав?  – спитав він.

- Мама, - знизала плечима я.  - Наступного разу зупиняйся на сусідній вулиці.

- Ні, - примружився Бондаренко.

Що найдивніше, у його голосі почулися нотки єхидства.  Невже і це може бути шкідливим?

Поки я розмірковувала на тему морального вигляду хлопця, ми встигли під'їхати до одного з ресторанів міста.

– Прошу, – Давид допоміг вийти з машини.

- Тебе випадково об стінку головою не били?  - Помітила я дивина поведінки хлопця.  – Разів двадцять...

– За нами спостерігають, – відгукнувся Бондаренко.

Коли ми ввійшли до приміщення, я скривилася від яскравого світла.

- Так і бути, сядемо у кутку, - не пропустив цю деталь Давид.

Вдячно кивнувши, пішла за хлопцем.  Той допоміг мені сісти, при цьому легенько штовхнувши, за що отримав скривджений погляд і покликав офіціанта.

Дивлячись у меню, водила пальцем по рядках.

- За складами читаєш?  – підняв брову Бондаренко.

- Ясна річ, - оскалилася я.

- Добре, що ти сидиш спиною до зали, - посміхнувся Давид.  - А то хлопці із засідки тебе не зрозуміли б.

- З якого часу тебе почала турбувати громадська думка?  - Здивувалася я.

- Що їстимеш?  – не звернув уваги на шпильку хлопець.

- Салат з креветками, тістечко з кремом і ось цю милу штучку, - розповіла я.

Бондаренко глянув на картинку, в яку я тицяла пальцем.

- Це зміїне м'ясо, - розповів він.  - Ти все ще хочеш спробувати?

Я злякано замотала головою.  А на вигляд така мила страва...

Повідомивши офіціанту, що знову підійшов, наше замовлення, Давид відкинувся на спинку стільця.

- І чому ми з тобою раніше завжди сварилися?  – промовив раптом Бондаренко.

Я з подивом глянула на хлопця, дивуючись такому невинному формулюванню питання.

- Тому що в тебе огидний характер, - озвучила перше, що спало на думку.

- Я чекав дещо іншої відповіді, - посміхнувся Давид.

Вау... це усмішка?  Це правда посмішка?  Так, тепер я бачила абсолютно все...

Обережно зробила ковток вина, здивувавшись тому, що навіть не помітила, коли його принесли.

- Мені твереза ​​дівчина потрібна, - знову втрутився Бондаренко.

- Ну, тоді міг просто воду замовити, - зазначила я.

- Це нудно, - знизав плечима однокласник.

Ось про «нудно» він даремно таки сказав, оскільки коли я ставила келих назад на стіл, він випадково перекинувся, і весь напій опинився на сорочці хлопця.