Глава 8.

Наступного ранку до школи я прийшла надто рано, тому стала свідком незабутнього видовища: розлючена Міла скаржилася Кірі на життя несправедливе.

- А ще він відмовився від кави, яку я йому запропонувала!  – шипіла Андрушевська.  - І в усьому Ткаченко винна!

- Може, просто не варто було напій так демонстративно чхати?  - Припустила Назарова, знизуючи плечима.

Міла скривилася, але варіант подруги змусив її замислитись.  Здається, дівчина й сама погано пам'ятала подробиці.

Не особливо звертаючи увагу на роздратовану однокласницю, я звично опустилася за парту і дістала телефон.  Включила музику, поринула у улюблену атмосферу...

Ага, і мало не попрощалася з цим життям і Мілою на додачу, коли переді мною щосили на стіл опустили букет.

– Це що?  - Приголомшено переводила я погляд з Бондаренко на квіточки.

З квіточок на Бондаренко.  І ще раз...

- Айстри, - впевнено відповів хлопець.  – Ну, мабуть.  Я в рослинах погано знаюся.

Ну, значить, комусь знову нейметься!  Хтось знову вирішив над іменем моїм пожартувати!

- Давиде, ти знущаєшся?  - З образою подивилася на однокласника.  - Не думай, що тебе звати набагато краще, ніж мене.  Принаймні моє ім'я не можна скоротити до образливого «Додя».

Бондаренко приголомшено подивився на мою скромну персону.

- Ти вчора просила квіти... - почав він.

Так, це був найкращий момент, щоб згадати про розмову в клубі і зрозуміти, що букетик не був знущанням.

А якщо так, то варто, напевно, вибачитися.  Але... вибачатися перед Давидом?  Це вище за моє розуміння.

- Дякую, - скромно промовила я.

- І?  - Бондаренко в очікуванні підняв брову.

Він справді думав, що я зараз висипатиму вибаченнями?  Я сподівалася, що за два роки спільного навчання цей хлопець досить добре вивчив мене!

- І можеш уже нарешті сісти, - підбадьорила однокласника.  - Бісить, коли над тобою нависає хтось великий і пухкий.

Давид закашлявся.

- Здається, щодо пухкого ми вже з'ясували, - прошипів він.

– Хочеш, щоб я тобі знову руками під футболку залізла?  - поцікавилася моя скромна персона.

М-да, надто голосно я це запитала.  Та й вчитель вибрав не найкращий момент, щоб до класу зайти.

У результаті бідна викладачка завмерла прямо перед нашою партою.

- Ткаченко?  – жалібно промовила вона.

- Дошку вимити?  - з надією запропонувала я.

- До директора сходити, - жорстко поправила мене жінка.  – І негайно.

Зітхнувши, почала спішно збирати речі з парти і запихати їх у сумку.  Під здивованим поглядом Давида букетик теж взяла із собою.

Поки Міла шалено нашіптувала щось тієї ж Кірі, я неквапливо брела до дверей.

- Ткаченко, а віник тобі навіщо?  – здивовано поцікавилася вчителька.

О, якби ви знали, хто мені це чудо мистецтва подарував, то не висловлювалися б так.  Але наші викладачі, які були чудово обізнані про ворожнечу «Зоряни та Давида», навіть і не підозрювали про такий варіант розвитку подій.

Ось тільки у Бондаренко очі якось підозріло заблищали.  Чорт, а мені подобався наш учитель географії...

Щосили я сподівалася, що мій зайво самозакоханий однокласник нічого з бідною жінкою не зробить.  Бо вона прощала мені відсутність домашніх завдань вже два роки.

Біля кабінету нашого всіма шановного директора було порожньо, тож зайшла я до цієї милої кімнати одразу.

- Доброго дня, - привіталася зі здивованою Громовою, опускаючись у крісло.

- І що ви тут робите?  - поцікавилася жінка, мабуть, згадуючи моє ім'я.

- Ткаченко, - відповіла я їй.  - Зоряна Ткаченко.  Мене вигнали за те, що я публічно обговорювала особливості анатомічної будови мого однокласника.

Ніколи не любила применшувати.  Ось перебільшувати це так, це непогано.
Директриса проковтнула.

- І чию будову ви обговорювали?  – трохи хрипко спитала вона.

- Мою, - весело відповів Бондаренко.

Ви здивовані?  Я також.  По-перше, він зробив це "весело", що в принципі суперечило самій природі Давида.  По-друге, він опинився в кабінеті директора під час уроку, причому зробив це одразу після мене.  А по-третє...

- Давиде, проходь, - м'яко посміхнулася Громова.  – Чай?  Кави?

У мене була лише одна думка: «Він спить із директрисою?  Вона ж стара!»

Одночасно в кабінеті пролунало одразу дві фрази.

– Я ні з ким не сплю, – твердо заявив Бондаренко.

– Я не стара!  – обурилася директорка.

А я матюкала себе всіма мислимими та немислимими способами за вміння «думати вголос».

– Я подруга його матері, – ображено розповіла Громова.  – І мені лише тридцять п'ять років.

- Сорок два, - обережно поправив її мій однокласник.

- Та я Давида з пелюшок пам'ятаю!  – продовжувала жінка.

Ось тут уже я не стерпіла, зізнаюся.

- Чи часто писався?  - З ентузіазмом поцікавилася у Громової.

- Так, постійно, - озвалася вона.  – Щогодини доводилося...

- Я не заважаю?  – гнівно поцікавився Давид.

– А?  - я перевела погляд на хлопця.  - Ні-ні, можеш сісти.

А директорка вже, мабуть, знайшла вдячного слухача, оскільки простягала мені призначену для Бондаренко чашку.

- А ще він постійно морквину облизував замість гризти, - продовжувала Громова.  – Малію спочатку це дуже хвилювало.  Вона навіть хвилюватися почала, коли Давид часто з Макаром став у домі з'являтися.

- Я теж у дитинстві любила моркву посмоктати, - ображено розповіла директорці.  – Там на поверхні сік смачний.

- Так?  Треба спробувати, – спантеличено відповіла жінка.

- Жахливо звучить, - промимрив Бондаренко.

Наші з Громовою погляди миттю звернулися до хлопця.

- Мене за поведінку вичитуватимуть?  - Поспішив змінити тему Давид.

- Начебто це допоможе, - хмикнула директорка.  - За що тебе вигнали?

- Сам пішов, - знизав плечима Бондаренко.

- Коли я минулого року на іспиті цього гада кактусом кинула, те саме мамі сказала, - розповіла я Громовій.

Давид скривився.