Глава 7.

До вечірнього походу в клуб я готувалася ґрунтовно: дістала гарну мамину сукню минулого сторіччя, в якій та частенько відвідувала святкові заходи. 

- Ти що?..  – не зрозуміла батьківка. 

Так, у такому стані, коли й пари слів зв'язати було неможливо, вона перебувала не так часто. 

- Ностальгія, мамо, - посміхнулася я. 

Рудоволоса жінка похитала головою, але більше жодних активних дій не робила. 

- А як там твій однокласник, люба?  - промовила мама, притуляючись до дверей. 

- Бондаренко?  - скривилася я. 

- Він, - кивнула вона. 

- Нормально, - чесно поплескала очима.  - Більше не сваримося.  Сьогодні він мене навіть у клуб запросив. 

Мати з підозрою оглянула мій зовнішній вигляд: її аж ніяк не нова сукня вишневого кольору, мої улюблені зелені кеди, помаранчева бейсболка та яскраво-сині сітчасті колготки. 

Мати закашлялася. 

– Що?  - я постаралася набути обуреного вигляду. 

- Незвично виглядаєш, - знайшлася зі словами жінка. 

- Знаю, - кивнула моя скромна особа.

Більше мама втручатися не стала.  Напевно, розсудила, що справи сучасного покоління - це справи сучасного покоління. 

Прихопивши з тумбочки жовту сумочку, обняла матір на прощання і поспішила до виходу.  Із Давидм ми дивилися зустрітися біля клубу, тож добиратися доводилося мені самостійно. 

У дієвості вбрання я переконалася вже в автобусі, коли пасажири тицяли в мене пальцями і намагалися стримати смішки.

Ну, на власну репутацію мені завжди було глибоко начхати, а от підгадати Бондаренко - це як до Австралії на халяву з'їздити: і цікаво, і пізнаюче, і, що найголовніше, приносить величезне задоволення. 

Підфарбувавши губи, припала до стіни клубу в очікуванні однокласника.  Але цієї сволоти навіть на горизонті не було.  Що за часи, що за вдачі... 

Незабаром поряд пригальмувала недешева машинка, з якої й видерся Давид. Невдоволено подивившись на годинник, потупцював на місці.  Озирнувся.  Подивився на екран айфону.  Здається, побачене його не втішило. 

Потім хлопець примружився і підійшов до мене. 

- Ткаченко?  - з жахом видихнув він. 

- Ага, - радісно посміхнулася моя скромна персона. 

- Ти знущаєшся?  - прогарчав хлопець. 

Треба ж наш холодний хлопчик розлютився!  Але зараз мене це не дуже тішило.  Краще б він зберігав спокій.  І прибрав би руку від моєї шиї...

- Швидко приведи себе до ладу, - наказав Бондаренко. 

З покаянним виглядом зняла бейсболку, продемонструвала її однокласнику та прибрала до сумки.  Мій аксесуар, здається, Давиду теж не сподобався.  Так і знала, що треба було брати валізу...

- Гаразд, - спробував заспокоїтися Бондаренко, - можеш йти так. 

- І тебе навіть не хвилюватиме те, що всі вважають мене твоєю дівчиною?  - Ображено поцікавилася я. 

Все-таки весь вечір вбиралася...

– Це принесе новизну у наші стосунки, – холодно посміхнувся хлопець. 

Його Високість хотіли жартувати?  Ну, так у Його Високості немає почуття гумору.  І совість у нього відсутня, і доброзичливість, і життєрадісність, і веселість... Щось я надто захопилася. 

Обійнявши мене за талію, Давид впевнено попрямував до входу до клубу. 

А я злякалась.  Все ж таки до останнього сподівалася, що він передумає.  Не настільки я ігнорувала громадську думку, щоб постати перед однокласниками у такому вбранні.  Та мені ж до кінця життя це нагадуватимуть!

Але надавало сил лише одне: поруч йшов ненависний Бондаренко.  Ще раз подивилася на однокласника, переконалася, що заради його ганьби готова на все!

Гордо підвівши голову, вже впевненіше попрямувала до потрібного столика, за яким сиділи друзі Давида. 

Першим мене побачив Макар.  Ошелешено витріщивши очі, він витріщився на приятеля. 

- А це моя дівчина, - скупо посміхнувся Бондаренко.  - Її, думаю, всі знають, представляти не треба. 

- Мило, - сперся на край столика Ярослав.  – А чому ви затрималися?

- Твій друг буває дуже нетерплячий, - пристрасно промовила я, притискаючись до Давида. 

Той здригнувся.  Але швидко взяв себе до рук. 

- А чому тоді лише на три хвилини запізнилися?  - спитав Хромовський. 

Так Бондаренко мені ще й час не той сказав.  На півгодини раніше велів, худоба, приїхати. 

Ну, за все, друже, треба платити. 

- Ти Давида не переоцінюй, - реготнула я.  - З таким характером йому й кількох хвилин вистачить.  Та й довжина, мабуть, підвела. 

Бондаренко загарчав, і я швидко змінила тему розмови. 

- А взагалі я свого зайчика люблю.  Так.  Він милий, добрий, ввічливий...

- Ти зараз точно мого друга описуєш?  - здивувався Макар. 

- Звичайно, - озвалася я під пильним поглядом однокласника.  

Хромовський хотів запитати ще щось, але Давид його випередив. 

- Потанцюємо?  - Запропонував мені хлопець. 

- Звичайно, - усміхнулася я, щосили опускаючи сумку на стіл. 

А що?  Вона мені на майданчику заважатиме.

І навіщо на мене так докірливо дивитись?  Ну, перекинула я пару келихів на Іваненко.  То хіба він проти?  Адже мовчить.  І нехай міміка хлопця каже сама за себе, мені потрібне усне підтвердження!

Бондаренко захопив мене на танцпол і притиснув до себе.  І не думайте, що хоч комусь із нас це подобалося.  На те була потреба!

- І що за маячню ти там казала?  – поцікавився Давид. 

Саме цього моменту я боялася. 

- Яку саме?  - перелякано перепитала я. 

- Добрий, любий... - почав перераховувати однокласник. 

- Люблю прибрехати на благо, - відгукнулася я. 

- Думаєш, я не можу бути таким?  - З холодом подивився на мене Бондаренко. 

- Ти крижаний, - знизала плечима я.  - Створюється відчуття, що тобі взагалі незнайомі якісь емоції.  Де ж тоді доброті взятися?

- Не сперечаюсь, - за мить відповів хлопець.  - Давай повернемося до цієї розмови пізніше.