Глава 6.

Скромно піднявши чашку одним пальцем, піднесла до губ і зробила ковток.

- Кхем, - мати Давида привенула до себе увагу.  – Ну, давай знайомитись.  Я Малія, мати цього оболтуса. "Оболтус" невдоволено пирхнув, явно розчарований тим, що його репутація певною мірою зазнала аварії.

- А ти, Зоряно, дівчина Давида, яку він... - зам'ялася жінка.

- Згвалтував він мене, - схлипнула я, відставляючи чай.  - прив'язав до ліжка рибальською сіттю і з криками "О, моя русалонька" взявся до справи.

- Жах, - Малія скривилася. І так я зрозуміла, що маю союзника.  - Адже у русалочок хвіст!

А ні, помилочка вийшла.

- Мамо, - прошипів Бондаренко, стискаючи в руці вилку, - Зоряна пожартувала.

- Зоряна не жартувала, - миттю озвалася Ярина.

Виделка в руці хлопця погнулась.

- Пожартувала, - запевнила батьківку Ярина, з побоюванням дивлячись на брата.

Так, не зрозуміла. Тут, виявляється, дітей мучать!

І вирішила моя скромна особа перейти до активних дій.

- Любий, - Давид аж здригнувся, - пам'ятаєш, ти обіцяв показати мою нову кімнатку?

Малія подавилася, замахала руками у спробах щось пояснити.

- Пам'ятаю, - злісно промовив Бондаренко, підводячись з місця.  - Ходімо, я тобі її покажу.

Щось мені підказувало, що це була остання екскурсія у моєму житті. Ну, хто не ризикує, той не йде до Давида у гості!

Піднявшись на другий поверх за Бондаренко, уткнулася вищезгаданому хлопцю в спину.  А ось навіщо тоді так несподівано зупинятися?

- Ти, - палець Давида уперся мені в груди.

- Збоченець, - констатувала моя скромна персона.

Бондаренко холодно глянув на мене і прибрав свою кінцівку.

- Ти дуже багато про себе думаєш, - сказав хлопець.

- Про тебе, - поправила я його. І, помітивши здивований погляд, додала: - І жодної гарної думки, чорт забирай.

Давид з крижаним спокоєм взяв мене за руку і повів у кімнату.  Найімовірніше, його обитель це й була.

- Які милі подушечки, - я підняла предмет у формі полунички.

- Сестра давно подарувала, - насупився Бондаренко. - Гидота.

- Ну, якщо ти відчуваєш неприязні почуття до цієї принади, то не все ще втрачено, - вважала своїм обов'язком відзначити я.

Потім подивилася на чудові подушки.

- Хоча ні, все.

Давид силоміць опустив мене на стілець.

- Нам треба поговорити, - почав він.

- Гаразд, - я влаштувалася зручніше, прихопила телефон зі столу і почала крутити його.

- Ми граємо в «хлопця з дівчиною» тільки в школі, а при моїх друзях поводься нормально, Ткаченко, - продовжив Бондаренко.

- Легко, - озвалася моя скромна персона.

Телефон у руках завібрував, і я, як людина порядна (і той, що забув, що телефон не його), відповіла.

- Аллоу, - звично заголосила у слухавку.

- Бондаренко?  – здивовано поцікавилися «на іншому кінці дроту».

– Ні, – чесно відповіла я.  – А хто це взагалі?

- Ярослав, - прошипів співрозмовник.

- О, - я повеселішала.  - Іваненко, чи ти це?  Яка несподіванка!  Саме тебе згадували.

– Передай телефон Давиду! – не витримав хлопець.

Знизавши плечима, простягла мобільник Бондаренко. Той холодно глянув на мене, але відповів.

- Так, це Ткаченко була, - скривився він.  - Ні, не спали.  Ні, не збираємось.  Ні, не подобається.  Ні, не треба про це розповідати.  Ні, я тобі не брешу, придурок.  Ні, ми з нею не зустрічаємось...

Коли мені набридло перетравлювати таку кількість пропозицій із запереченнями, пересіла на ліжко.  А вона, варто зауважити, м'яка.  З задоволеною усмішкою лягла і поклала під голову одну з подушок.

- Може, тобі ще й каву принести?  - невдоволено поцікавився Давид, який закінчив, як виявилося, телефонну розмову.

- Було б добре, - відгукнулася я.

Потім подивилася на похмурого однокласника.

- Але можна й без цього, - поспішила додати.

Бондаренко зітхнув і сів поруч.

- Ткаченко, ось ти мене ненавидиш?  – спитав він.

- Так, - чесно відповіла я.  – Я на тебе навіть дивитися не можу.  Одразу придушити хочеться.  Або за шкірку схопити і кілька разів головою об стіну стукнути.

- Хоч це в нас взаємно, - обізвався Давид.

- Наш хлопчик уміє ненавидіти, - з розчуленням відзначила я.

- Це почуття поширюється тільки на одну персону, Ткаченко, - крижаним тоном промовив Бондаренко.

- Я задоволена.  Мене виділили з юрби!

Давид загарчав.

З кожною хвилиною я переконувалась, що часом почуття таки просочуються назовні у цього хлопця.

- Ти колись замовкаєш?  - Запитав однокласник.

- Вночі, - радісно розповіла я.

- У цей час доби ми і з тобою тоді спілкуватимемося, - промовив Бондаренко.

- Боюся, мама не зрозуміє, - обложила я його.

І навіщо, питається, з силою хапатися за голову і щось сердито бурмотіти під ніс?  Стоп.  Чому ти головою об стіл битися почав?  Все так погано, так?

Це питання я й поставила вголос.

- Просто заткнися, - прошипів Давид.

Хотіла сказати, яка вона погана людина.  Але потім згадала, що він просив помовчати.  Як пристойна дівчинка, не сказавши ні слова, почала вищипувати пух із подушки.

- Тепер і за друзів доведеться продовжувати виставу, - зітхнув Бондаренко.

- Чому?  - Не зрозуміла я.

- Спасибі Іваненко скажеш, - обізвався однокласник.  – Він усім усе розкуйовдив.

- Тобто мені тепер доведеться скрізь із тобою ходити?  - Жахнулася моя скромна персона.

- Так, - кивнув Давид.  – І не подумай, що я сам від цього у захваті.

- Ну, тільки якщо ти мазохіст, любий, - посміхнулася я.

- Вибирай собі сукню, люба, - прошипів однокласник, намагаючись зберегти на обличчі неупереджений вираз.  - Готуйся до вечірнього походу в клуб, сонечко.

- Готуйся до краху своєї репутації, промінчик, - поплескала очима я.  - Ти маєш час з нею попрощатися!

І не чекаючи відповіді, вибігла на сходи.

Ніхто мене не зупиняв...