Глава 4.

Давид вийшов з кабінету і попрямував до друзів, що його чекають.

- У чому річ?  - Іваненко показав на пляму на сорочці хлопця.

Бондаренко просто залишки совісті не дозволили так підставити Ткаченко. Він же з неї і так вже досить знущався. І адже нічого поганого не станеться, якщо один раз хлопець не дозволить собі шпильки у бік однокласниці.

– Водою облився, – промовив Давид.

Ярослав голосно заржав. Почуття гумору у хлопця завжди було специфічним, хоч друзі до цього вже звикли.

- А виглядає так, наче тобі дівчисько сорочку сльозами заливало, - додав Макар.

- Дуже смішно, - Бондаренко нервово пересмикнув плечима.

Ще не вистачало, щоб вони про Зоряну довідалися. Та його ж засміють: дозволив Ткаченко такі вільності.

От тільки Давиду і на думку спасти не могло, що звинувачувати його ніхто не буде.  Побояться: раптом дізнається?

- Сьогодні сходимо кудись?  – поцікавився Хромовький, звертаючись до друга.

- Звучить так, наче ти мене в кіно запрошуєш, - скривився Бондаренко.

Макар справедливо образився.

- Я натурал, - переконливо промовив він.  – Доведи?

І пхнув Ярослава ліктем у бік.

- Ага, - задумливо озвався хлопець.

В очах Макара промайнув дивний вогник, ніби він задумав щось капосне, але водночас таке приємне...

- А ось Іваненко – ні, – скористався ситуацією Хромовський.

- Ага, - звично відповів Ярослав.

Давид здивовано підняв брову. А до Іваненко дійшло нарешті, що він щойно ляпнув.

- Не підходь до мене, - застережливо заявив Бондаренко.

- Але... - на Ярослава дивитися було шкода.

Тремтячі губи, нервово стиснуті в кулаки руки... Адже розумів, що з нього знущаються, тому виходив із ситуації у своїй манері - приєднувався до вистави.

- Не ближче двох метрів, - підіграв Давиду Макар.  - А то я знаю тебе... і звідти своїми пустотливими рученятами дотягнешся!

- Які пристрасті, - Ярина, що підійшла, навіть зупинилася.  – Ось не думала, хлопчики, не думала.

- Ти краще братові своєму дівчину знайди, - порадив Хромовський.

- Та, були в нього вже, - відмахнулась Бондаренко.

– І як?  – втрутився Іваненко.

- Ну, я ж з ними в ліжечку не гралася, - зазначила Ярина.  – Але судячи з звуків...

Давид рішуче перервав сестру. Вона й так уже надто багато сказала, а жіночі розмови хлопець не любив.

- Мовчати, - холодно промовив він.

Ярина завмерла. Як вона ненавиділа цей тон старшого брата. І, головне, противитися було неможливо! На підсвідомому рівні хотілося підкоритись.

Бувають такі люди, яких не бажаєш слухатися, але все одно чиниш, як вони кажуть. Мов природою їм дар переконання був дано!  Саме так і вважала дівчина, коли справа стосувалася її старшого брата.

- Один раз пожартувала, на сьогодні достатньо, - кинув сестрі Бондаренко.

Потім розвернувся і пішов у клас. Хромовський з Іваненко переглянулися, але слухняно пішли слідом.

– Що з ним?  – тихо спитав Макар у друга.

- Щось сталося, - відповів Ярослав.

- Ткаченко?  – із забобонним жахом уточнив Хромовський.

- Сподіваюся, що ні, - зіщулився Іваненко.  – Він тоді до кінця дня не заспокоїться.

А Давид тим часом вкотре проклинав себе за дурість.  Чому він не розповів про випадок із Зоряною друзям?  Чому взагалі назвав її у думках Зоряною, а не Ткаченко?  Тільки питання, а відповіді немає.

Відвернув від самобичування хлопця шелест сторінок.

- Я так невдало книжку впустила, - почала Міла, мило посміхаючись.

Бондаренко здивовано подивився на однокласницю.  А цій від нього що треба було?

- Зараз підніму, - продовжила Андрушевська, нахиляючись.

Давид привалився до стіни і позіхнув.

- Бідолашний, - Міла погладила хлопця по щоці, - знову всю ніч не спав.

І тут Бондаренко остаточно усвідомив весь жах того, що відбувається.  І мимоволі зіщулився під співчутливими поглядами друзів.

Справа в тому, що якщо Андрушевська бралася за щось, то переконати її було неможливо.  До цього, на щастя, Міла трималася на віддалі від Давида, хоча й виявляла часом симпатію.

Але тепер...

- Хочеш, сходимо сьогодні погуляти?  – продовжувала тим часом дівчина.

Пару годин говорити про сукні, сумки та косметику?  Та краще відразу в Пекло рейсовим автобусом!

- Не особливо, - холодно обізвався Бондаренко.

Але Андрушевську тон однокласника не збентежив.

- А завтра?  – з надією спитала вона.

- Зайнятий, - перервав її Давид.

- А...?  - Таша виглядала засмученою.

- Теж зайнятий, - закінчив Бондаренко.  - Запитання скінчилися?  Чудово.  Тепер можеш провалювати.

Кусаючи губи, Андрушевська відійшла від Давида.  Здаватися вона не збиралася.  І штурм фортеці "Бондаренко" планувався найближчими днями.

- Тепер не відчепиться, - висловив загальну думку Макар.

- Потрібно тобі дівчину знайти, тоді Міла автоматично відстане з часом, - запропонував Ярослав.

- Хіба ми маємо дівчат, які погодяться на конфлікт з Андрушевською?  – підняв брову Бондаренко.

Хромовський радісно посміхнувся.

- Ага, - заявив хлопець.

Давид з несхваленням глянув на друга.

- Ткаченко не пропонувати, - попередив він однокласника.

- Тоді доведеться тобі провести все життя під гнітом Андрушевської, - вдавано зітхнув Макар.

- Ткаченко, так Ткаченко, - виправився Бондаренко.

І, вирішивши не відкладати справи на пізніший час, побрів у бік кабінету економіки, де мала перебувати Зоряна.

Знайому фігуру Давид помітив одразу.  Підійшов зі спини, який проводжав зляканим поглядом Ковальчук.

- Ткаченко, - почав він.

Дівчина здригнулася, не очікуючи почути голос однокласника.

- Є розмова, - розповів тим часом Бондаренко, тягнучи брюнетку вбік.

– Що?  – Зоряна невдоволено подивилася на хлопця.

Виглядала вона вкрай обурено та й дивилася на однокласника вороже.

- Будеш моєю дівчиною, - посміхнувся Бондаренко.

– А?  - У Ткаченко аж рот відкрився.