Глава 2.

Зітхнувши і спробувавши заспокоїтися, я прочинила двері в клас історії.  І це одразу привернуло увагу Іваненко.

Хлопець миттю повернувся в мій бік і примружився, ніби планував якусь гидоту.  Втім, напевно, саме це він і робив.

- Зоряна... - промовив Ярослав.  - Як добре, що ти прийшла?

Зацьковано глянувши на хлопця, хотіла вже було скромно позадкувати в кінець кабінету: нової сварки я б не терпіла.  Але вчасно згадала, що я все ж таки хотіла щось змінювати.

Тому, напевно, в наступні кілька секунд і виявила в собі талант суїцидника.

– Це просто чудово, що я прийшла, – запевнила Іваненко.  - Без мене у вашому сонному царстві настав би безпросвітний сум.

Ярослав здригнувся і глянув мені за спину.  А я вже твердо знала, що там стоїть Бондаренко, бо іншої причини, яка пояснює те, чому однокласник замовк, я не бачила.

Ось тільки... мама завжди говорила, що найбільший ефект досягається у шоковому стані.

Тому...

- Давиде!  - Обернувшись, побачила незворушного брюнета з рюкзаком на плечі.  - Виглядаєш, як макака з бананом під пахвою.

Як говорила все ж моя мама, правильно нести нісенітницю - це теж мистецтво.  І зараз мені було потрібно не засміятися побачивши лице Міли, що витяглося, або не позадкувати від не самого добродушного Бондаренко.

Якщо я й думала вивести Давида з себе, то мені не вийшло.  Холодно глянувши в мій бік, Бондаренко мовчки пройшов у кінець класу.

Які ми спокійні сьогодні... та й взагалі завжди, якщо чесно.

- Ткаченко, - кинув хлопець, розмістившись на стільці, - не намагайся здаватися розумнішою, ніж ти є насправді.

Можливо, зараз стався б грандіозний скандал, але вчителька, що увійшла, вже звичним жестом наказала мені сісти.

– Цього року робитимете проекти, – поінформувала нас жінка.  - У парах.

Дружний стогін пронісся класом.  Але одне покашлювання Давида – і всі знову замовкли.

Викладачка обдарувала мене посмішкою, що вибачається.  Вона про щось пошкодувала?  Та гаразд... гірше, ніж на той момент, бути вже не могло.

- Бондаренко, - вчителька кивнула в мій бік.  – Будеш із Зоряною.

Здається, я помилилась.

Гірше могло бути.

Поки Давид пробирався до моєї парти я була готова на все: стрибнути з парашутом, нагодувати з рук носорога, станцювати стриптиз на сцені театру.

Але ж ні. Бондаренко як ні в чому не бувало опустився поряд зі мною.

А я зрозуміла, що сиджу до нього надто близько. Відсунулася на самий краєчок стільця. Тепер ліве напівпопіє було явно незадоволене рокіровкою. Довелося пересісти трохи правіше. Тоді опинилася у підвішеному стані права половина моєї п'ятої точки.  Трохи ліворуч...

Ні, все одно близько до цього типа сиджу.  Зараз ще зовсім крапельку посунуться...

- Досить елозити, - прошипів Давид.

Проковтнувши, завмерла на місці. А від страху навіть забула, що все-таки відповісти щось потрібно.

– Перестань стукати зубами, – процідив Бондаренко.

Намагалася виконати цю вимогу, проханням яку назвати мову не повертався.

- І завивати, - буркнув хлопець.

- Може мені взагалі рот скотчем заклеїти та роздягтися!?  - Не витерпіла моя скромна персона.

І тільки потім я усвідомила, що Давид тихо говорив, а я на весь клас закричала.

Незручно як...

- Ткаченко, ти мене дістала, - прошепотів однокласник під кінець уроку.

- Ти мене теж, - не залишилася я в боргу.  – Щоб ми менше часу проводили разом, пропоную такий варіант розвитку подій: ти робиш увесь проект, а я тобі не заважаю.

Поки до Бондаренко доходила ступінь моєї нахабності, я піднялася з місця і, закидуючи речі в сумку, змоталася в коридор.  Все одно до початку уроку не більше кількох хвилин залишалося...

А перед другим уроком довелося розповідати Ковальчук про нашу розмову з «крижаним хлопчиком».

- Він взагалі дивний, - тихо промовила Аніта.  – Наче у нього немає емоцій.

- Він просто самозакоханий, холодний, - я помітила, як білявка зблідла, - байдужий, розважливий кретин.  І він стоїть у мене за спиною, так?

Ковальчук здавлено кивнула, а мені на плече опустилася важка рука.

- Проект я один робити не буду, - холодно (та гаразд?!) промовив Давид.

– Ми можемо його взагалі не робити, – я повернулася до хлопця.  - Мені одна погана оцінка не нашкодить: і так вчуся погано.  А ось нашому розумному хлопчику доведеться несолодко...

Найголовніше - ще поцокати язиком, щоб остаточно його розлютити.

І, здається, у мене вийшло, бо однокласник скривився, а наступного моменту накинувся на мене.

- Нариваєшся, - прохрипів Бондаренко, притискаючи мене до стіни.

Взагалі він тримав мене рукою за шию, але все одно...

- Гвалтують!  - прокричала моя скромна персона.

Якщо в коридорі і була людина, яка не спостерігала за нашою суперечкою, то зараз і вона стежила за подальшим розвитком подій.

- А ти так про це мрієш?  – хмикнув Давид.

Яка зарозумілість!

- Ні, звичайно, - я демонстративно схопилася за серце.

Іваненко, що стоїть поряд із Бондаренко, простежив за рукою. І тепер витрищався прямо на груди. Мої, варто помітити.

– І чому ж?  – Давид підняв брову.

Набувши задумливого вигляду, накрутила на палець пасмо волосся.

- По-перше, ти й у житті холодний. А в ліжку, напевно, навіть не Буратіно, а Північний Ведмедик, - відповіла агресивному однокласнику, сподіваючись, що бити мене все-таки не будуть.

Бондаренко загарчав.

- По-друге, - я ніби не помітила реакції хлопця, - ти взагалі товстий.

Вся жіноча частина коридору дивилася на мене, як на божевільну.  Я назвала їхній ідеал (з яким ніхто, звичайно, не зустрічався, бо льодяник; але мріяти – мріяли, хто ж заборонить) товстим?

Як я могла? Вбийте мене манікюрними ножицями, стерви! Зніміть скальп пилкою для нігтів!

- Товстий?  – похмуро перепитав Давид.

Піднявши сорочку хлопця, вщипнула його за живіт.

- Жир, - розповіла результати огляду.