Частина 42

- Почуваюся кінченим придурком, - зітхнув Холл, коли я тягла його сходами до шкільних дверей.

І чого сперечатися? Нормальний він мав вигляд: практично такий самий, як коли ми його з Вікою переодягали. Тільки шарфик інший вручили, звелівши в жодному разі його не знімати.

- У крайньому разі, ти ближче, душити ним він тебе буде, - шепнула мені тоді на вухо Вікторія.

Власне, саме це, напевно, і мріяв зробити Алекс. Принаймні, погляд у нього був дуже красномовний. Але психопат-самогубець у моїй особі продовжував діяти хлопцеві на нерви.

- Наступне правило зі зводу "Як стати добрим", - інструктувала Холла. - Тобі треба бути незвичайним.

Насмішкувато фиркнув однокласник, промовив:

- По-моєму, незвичайності мені вистачає.

Про яку скромність може йти мова? Давайте задавимо оточуючих зарозумілістю і впевненістю в собі, а зверху ще й незворушністю прикладемо.

Тут же цикнувши на цього порушника, удостоїлася задоволеної посмішки.

- Ну, що ще? - поцікавилася в Холла.

- Учитель із тебе так собі, - відгукнувся хлопець. - Коли шукатимеш собі роботу, не сподівайся на мої рекомендації.

Стомлено зітхнувши, повідомила однокласника, що взагалі-то хочу лікарем стати.

- Патологоанатомом? - перепитав той. - Просто розумієш, це єдиний лікар, помилка якого фатальною не буде. Куди вже фатальнішою... Але не розраховуй, що і в такому разі я до тебе на прийом прийду.

От обов'язково мене ображати, так? І взагалі не варто забувати, що логопеди - теж дуже мирні люди, які навіть за всього бажання нікого грохнути не зможуть.

Власне, це я й поспішила озвучити.

- Тільки не кажи, що зможеш працювати з дітьми, - хмикнув хлопець.

А ось і потренуємося. Що найдивніше, першим предметом, що спав на думку, стала література. А що ми робимо на цьому уроці? Правильно, читаємо, зокрема й вірші напам'ять.

- Холл, вірші знаєш? - поцікавилася в однокласника.

- Можу на ходу придумати, - відгукнувся той. - Поставив на стіл я горілки склянку, хотів було випити, а тут раптом...

- Логан, - додала я.

Змеривши мене нерозуміючим поглядом, Холл поцікавився:

- До чого тут він?

Логан, його друг Логан, який гучно кашлянув і раніше стояв за спиною Алекса, шмигнув носом і вимовив:

- А ми тут із Вікою гуляти йдемо...

Судячи з невдоволення, яке так і прозирало в діях Холла, прогулянка з Вікторією Логану не загрожувала. У кращому разі хлопцю довелося б підкорювати простори парку на самоті, у гіршому - лежати вдома і заліковувати неприємні наслідки своєї необачної пропозиції.

Однак нічого навіть сказати другові Алекс не встиг, оскільки продзвенів дзвінок, і нам довелося попрямувати до кабінету біології. Коли вбраний Холл зайшов у клас, у кінці приміщення пролунав тихий, але вкрай здивований свист. Хоча свистом цим справа і скінчилася, оскільки на більше народ не наважився.

- Один вяк про папуг - і я вам не заздрю, - попередив однокласників Алекс.

А що... непогана ідея. Усе, тепер буду звати його виключно "великий жовтохохлий".

Загалом, до великої перерви ледве дотягли. Джеймс постійно кидав на Холла незрозумілі погляди і якось нервово смикав рукав сорочки. Логан, який невчасно згадав Вікіне ім'я, поводився ще дратівливіше, та й нерви в нього, мабуть, пустували, бо хлопець здригався щоразу, коли Алекс дивився в його бік.

А сам великий жовтохохлий виглядав до огидного незворушно, тож довелося повторити запитання щодо вірша. Мені знову відповіли, що люблять імпровізувати, причому цього разу ще й поцікавилися, чому ж я питаю.

Відповідь сама собою знайшлася на великій перерві, коли ми були в їдальні.

- Ну, читай, - дозволила я Холлу.

Алекс, який щойно зробив ковток соку, мало не подавився і вкрай здивовано уточнив:

- Що читати?

Невинно посміхнувшись, відповіла хлопцеві:

- Вірш. Давай, не соромся: залазь на стілець, декламуй.

До честі Холла варто зазначити, що сперечатися він не став. Встав, заліз на стілець. І почав творити:

- Ти раніше дивною мені здавалася,
Мене лаяла, мені грубила.
Але ось життя наше змінилося,
Ну а мене ти полюбила.

Варто було йому замовкнути, навколо пролунали неголосні оплески. Здається, першою ризикнула грюкнути в долоні Віка, а далі підтягнулися й інші. Але ось схвальні вигуки стали гучнішими, Логан так узагалі кричав, не перестаючи. Алекс ж дивився на мене.

Що могла зробити не найадекватніша людина в цій ситуації?

Не стримавшись, я розреготалася. До того ж сміялася тепер голосно і до сліз, а Холлу, здавалося, завмер від здивування. І тільки коли він зістрибнув зі стільця, я зрозуміла, що зараз декого за не надто хорошу реакцію на прочитані вірші лаятимуть, тому довелося одразу ж рвонути з місця.

Як я бігла... Та я в житті так не бігала відтоді, коли від того ж Алекса, вивалившись із шафки, тікала!

Що найдивніше, закінчилася наша втеча знову в кабінеті біології, причому поруч був усе той самий скелет.

- Шкідниця, - бурчав хлопець, який наздогнав мене, притискаючи до себе.

Поцілуй уже, поет недороблений!

Невисловлене прохання виконали: мою скромну персону поцілували, обійняли, погладили по спині...

- Та що ж це таке! - пролунав обурений зойк біолога.

- Та що ж це таке! - вторила мужику я.

Чому він постійно з'являється тоді, коли його найменше чекають?

Судячи з усього, викладача цікавило те саме запитання. Нарешті біолог голосно фиркнув і тут же розреготався.

- Так тримати, містер Холл, - хмикнув чоловік перед тим, як вийти з кабінету і прикрити двері.

Нормально взагалі? Це як називається? Хіба він не повинен був нас відчитати і веліти ніколи більше так не чинити?

- Він же біолог, на розмноженні схиблений, - припустив Алекс.

Ага, і це говорить людина, яка вчиться в рази краще за мене. Чому в нього думки постійно не в той бік ідуть?

- Я промовчу, гаразд? - звернулася до хлопця.

Той знизав плечима і поставив перед фактом: