частина 40

Того ж дня ми після школи вирушили додому до Алекса. Альони, на жаль, не було, а ось Віка виявилася на місці. Причому, на мій превеликий подив, сваритися вкотре зі мною дівчина не стала.

- Поговоримо? - запропонувала вона, відводячи мене трохи далі від брата.

Той, власне, зрозумів, що коїться щось незаплановане й одразу ж попрямував до нас. Причому виглядав хлопець насправді стурбованим, та й на сестру поглядав підозріло.

- Усе гаразд? - уточнив Алекс, опинившись біля нас.

У принципі не можна було сказати, що виглядала Віка вороже або так, немов збиралася напаскудити цієї ж години, тому я ствердно кивнула, показуючи, що все просто чудово.

- Ми трохи поговоримо, - повідала я однокласнику.

Не припиняючи кидати в наш бік підозрілі погляди, Холл усе ж таки почав підніматися сходами на другий поверх.

І звідки стільки підозрілості...

Віка ж потягла мене в бік кухні, там ми й зупинилися. Напевно, Віка все-таки сильно нервувала, бо в нормальному стані закидати до рота прямо жменю специфічних на смак горіхів вона навряд чи стала б.

- Ти ж знаєш, що вони з перцем? - поцікавилася я в дівчини.

Якось здавлено пискнувши у відповідь на мою фразу, вона кинулася до раковини, позбавляючись горішків.

З цікавістю юного біолога, що споглядає красивого метелика, я спостерігала за своєю особистою комахою на прізвисько Вікторія і куштувала горішки. Смачні, варто зазначити. Щоправда, виключно в тому разі, якщо їх по одному їсти.

Тим часом Вікторія випила склянку води й знову підійшла до мене. Присівши на край столу, дівчина вимовила:

- Ти вибач мені.

Яка несподіванка... А поклонів, благання про прощення або хоча б овацій не очікується?

- За те, що поводилася як сучка? - про всяк випадок уточнила я.

- За це, - кивнула сестра Алекса.

Помітивши мій здивований погляд, вона пояснила:

- Дурепа була. Зараз, звісно, теж дурепа, але вже меншою мірою.

Ну і як пояснити їй, що пробачити, зрозуміло, можна, а ось забути про всі образи навряд чи вийде. Хоча, напевно, дівчина просто хвилювалася за брата і намагалася його захистити у свій власний особливий і трохи незрозумілий спосіб.

Хоча кому я брешу?

Це був не "трохи", а "дуже" незрозумілий спосіб.

- То що? - не витримала Віка.

- Прощена, - хмикнула я.

У крайньому разі все погане до тебе бумерангом повернеться.

Сподіваюся, що на повній швидкості й прямо по морді.

- Ти так усміхаєшся, немов подумки мені всякої гидоти бажаєш, - насупилася Вікторія.

Яка проникливість...

- Що ти, - відгукнулася я, - просто думаю, що ж ще для Алекса придумати. У нас же з ним прискорений курс зі спілкування з людьми. Зараз ось дизайном зайнялися, будемо стиль змінювати...

Якщо на початку фрази дівчина просто виглядала здивованою, то під кінець дивилася на мене так, наче я залізла до клітки з тигром і полізла до нього цілуватися, переконуючи всіх оточуючих у тому, що це не хижак, а прекрасний принц. А зубки йому просто для краси потрібні...

Щоб закріпити результат, тепер уже я потягнула Віку в бік кімнати Алекса. Варто було нам переступити поріг, як Холл, який сидів за комп'ютером, одразу ж розвернувся до нас.

- Уже поговорили? - поцікавився хлопець, відкидаючись на спинку крісла й уважно за нами спостерігаючи.

Я швидко кивнула і попрямувала прямо до шафи. На те, щоб вивалити з неї цілу купу темного кольору речей, вистачило кількох секунд, а ось на те, щоб побачити масштаб власноруч влаштованих руйнувань, знадобилося ще менше.

І де кольорові манатки?

- І що це означає? - вкрадливо запитав Холл, який уже встиг непомітно підійти до мене.

- Переодягати тебе будемо, - пробурмотіла я собі під ніс. - От тільки у що?

Нарешті в самому низу купи виявилися яскраві зелені джинси й синя сорочка на два тони світліша, ніж зазвичай.

- Хоч щось... - проворчала я.

- Там ще малинова толстовка є, - підказала від входу в кімнату Вікторія. - Я дарувала давно ще.

О, не дарма, виявляється, цю розкаяну сюди привели. Вдячно щось промовивши, я знову почала порпатися в одязі Алекса під незадоволене пихтіння його.

Коли я продемонструвала хлопцеві знайдену толстовку, він почав заперечно мотати головою.

- Не одягну, - припечатав однокласник.

- Чому? - ображено запитала Вікторія.

- Вона старалася, вибирала, дарувала... - підтримала дівчину я.

Зараз у нас із нею була спільна мета - вдягнути її брата в це малинове щось, що могло зіграти роль у його перетворенні.

- Це рожеве, - прошипів Алекс.

- Малинове, - виправила помилку однокласника я.

Глянувши в бік засмученої сестри, Холл усе ж забрав у мене толстовку, мабуть, із наміром її вдягнути, а потім виставив нас із Вікою з кімнати. Судячи з лайки, що лунала зсередини, Алекс справді переодягався, хоча й робив це неохоче.

- Я зараз ще й шарф притащу, - з маніакальним блиском в очах протараторила Вікторія. - Свій. У клітинку.

Та хоч у смужку, я навіть проти червоних сердечок нічого не маю. Тільки братові скажи, що це твоя була ідея, щоб він точно знав, кого з нас йому душити.

Однак шарф справді був знатний - довгий, красивий, теплий.

Та й душити ним, напевно, зручно було б.

Варто було Холлу вийти з кімнати, як ми з Вікою одразу втупилися на нього. Ага, і я моментально з'їхала по стінці, ледве стримуючи сміх, що рветься назовні. Але все ж не витримала і голосно розреготалася, бо вигляд однокласник мав справді феєричний.

- Так погано? - похмуро уточнив Алекс.

- Чудово, - запевнила я його.

Не витримавши, Віка теж захихотіла, але тут же почала нахвалювати й брата, і його одяг. Угу, а ще попутно дівчина доповнювала вигляд родича вже згаданим шарфом.

Холл, який докірливо глянув на сестру, що творила таке неподобство, заперечувати все ж не став і тільки глузливо хмикнув.