Частина 26

Ранок починався найжахливішим чином. По-перше, я проспала і тепер змушена була збиратися в темпі вальсу, щоб не запізнитися. По-друге, Дана уже відбула на роботу, тому нашу розмову довелося знову відкласти. Ну, а по-третє, мене з самого ранку переслідувало таке неприємне відчуття... Немов ви заздалегідь знаєте, що сьогодні потрапите в повну дупу, а от яким саме чином ви це зробите - загадка. Причому відповідь на цю загадку вам уже заздалегідь не подобається.

Нашвидкуруч поснідавши й одягнувшись, із сумкою напереваги я вибігла з дому і поквапилася до сусідньої вулиці. Як на зло, сонця не було і в помині. Оббігаючи чергову калюжу, розташовану просто посеред дороги, я вперлася у великий чорний джип.

Бажання скоріше обігнути цю махину було цілком природним і було продиктоване інстинктом самозбереження. Ось тільки під час спроби обходу чужорідного об'єкта я також зазнала невдачі.

- І куди ми так поспішаємо? - почувся незнайомий голос збоку.

Повернувшись до того, хто говорив, побачила невисокого чоловіка років сорока. Чорні окуляри, мабуть, мали слугувати модним аксесуаром (це в похмуру погоду), золоті ланцюжки на шиї мали огидний вигляд, а бордовий піджак ідеально доповнював образ "мама, я гей".

Боже, це було навіть мило. Рівно доти, доки мужик знову не відкрив рота.

- Так куди біжимо? - перепитав цей неадекватний індивід.

- До школи, - відгукнулася я. - А ви куди?

Мужик підняв брову і пильно втупився на мою скромну персону.

- Не зрозумів, - констатував він.

Звісно, не у всіх же рівень інтелекту відповідний. Деяким, наприклад, взагалі без мізків жити доводиться.

Повернемося якраз до такого прикладу...

- Ви ж теж кудись біжите? - промовила я. - Настільки швидко, що зараз звільняєте мені дорогу.

Співрозмовник пильно на мене подивився, намотав один із ланцюгів на зап'ястя і вимовив:

- Мене звати Люк Брайн.

Ну, прямо як на знайомстві в першому класі, їй богу!

А якщо говорити серйозно, то така відвертість насторожувала. От яка ймовірність, що абсолютно незнайома людина підійде на вулиці саме до вас і з вами захоче познайомитися в такий... оригінальним чином?

Я зробила крок назад, бо дуже вже не хотілося потрапляти в неприємності, а ними від мужика так і віяло.

- Емілі, - почав співрозмовник, а я продовжувала відступати, - я твій батько.

Усі наступні дії змішалися в одну: ось я роблю ще один необережний крок і починаю падати у величезну калюжу, ось Брайн бачить вираз паніки на моєму обличчі й намагається якось допомогти, зрештою, він підходить надто близько, я за нього хватаюся і падаємо у вищезгадану калюжу ми вже разом.

- Чорт забирай, - пробурчав Люк, піднімаючись на ноги і обтрушуючись. - Як ти схожа на свою матір.

Я насилу вибралася з калюжі, сяк-так витерла сумку рукою і похмуро подивилася на родича, який з'явився. Тобто перші вісімнадцять років мого життя йому було на нас із матір'ю наплювати, а тепер цей гад познайомитися вирішив?

- Слухай, - я втомлено подивилася на Брайана. - Давай ми просто розійдемося і забудемо про цю зустріч?

Люк хмикнув і знову наблизився до мене. Боже, у цієї людини зовсім атрофувався інстинкт самозбереження!

Сильно змахнувши волоссям (наче це могло його висушити, так), я не без задоволення окропила співрозмовника.

- Раніше я не знав, що ти моя дочка, - відгукнувся Брайн. - А коли зрозумів це, одразу стало зрозуміло, адже ми схожі.

Я здивовано дивилася на Люка. У нас навіть прізвища були різні, не те що зовнішність! Та в нас узагалі нічого однакового немає! Навіть приналежність до статі відрізняється!

- І звідки ви це дізналися? - ввічливо поцікавилася в мужика.

Зауважте, я його навіть не послала.

- Твоїй мамі довелося мені це сказати, - самовдоволено відповів Люк.

- Вона збрехала, - тут же відгукнулася я.

Дядечко насупився. Здається, зустріч із дочкою він собі зовсім не так уявляв. Нічого, у всіх руйнуються ідеали. Я от теж думала, що мій батько має дещо інший вигляд.

- Я бачив лікарське підтвердження, - відгукнувся співрозмовник.

- Підробка, - знизала плечима я.

Переможно усміхнувшись, чоловік прорік:

- Мій юрист запевняє, що це оригінал.

Тобто в нього і власний юрист у наявності є? А острова в Карибському морі немає випадково? Я б туди піратів попросила сплавати...

- Хабар, - повідала Люку.

Посмішка на губах чоловіка померкла, і він серйозно на мене подивився. Причому й погляд такий був... Такий, що пробирає до глибини душі, немов у кошеняти, яке скуштувало всі принади мухомора і тепер намагалося зрозуміти загальний збиток у цій ситуації.

- Адже я справді не знав, що у Дани є донька, тим паче, що це і моя дитина теж, - сумно повідав Брайн.

Так, можна вважати мене дурепою, але я йому повірила. Не може людина так відчайдушно брехати і одночасно здаватися шалено жалюгідною!

Яка цікава ситуація вийшла...

Мати про мого другого батька майже не розповідала, але кілька деталей з пам'яті витягнути все ж вдалося. За словами Дани, нахабний і безпринципний молодий чоловік зустрівся з нею... кілька разів, а потім несподівано попрощався і поїхав у невідомому напрямку. А ось результатом цих кількох зустрічей стала моя маленька персона, яка голосно кричить.

- Розумієш, - почав Люк, - адже ми з твоєю матір'ю однокласниками були.

Я завмерла, немов тхір перед своєю ніркою. Які ще однокласники? Отже, матір мені аж ніяк не все розповіла. Та й про школу там нічого не було, хоча щось мені підказувало, що Дана там аж ніяк не плюшками балувалася.

Яка цікава ситуація вийшла...

- Так от, - кашлянув чоловік, - ми з твоєю мамою почали зустрічатися за місяць до випускного, дуже вона мені подобалася. Та й зараз подобається...

Пора було зупиняти цей потік слів і переходити до конкретики.

- Тоді навіщо ви її того разу кинули? - прямо запитала в Люка.