Частина 20

- Алекс, ти встав? - увірвався в мій сон гучний жіночий голос.

Спочатку я хотіла посоромити власну матір, заявивши, що вона забула ім'я власної доньки. Але потім усвідомила, що або моя мати якось змінила голос, або кричала не вона.

А наступної секунди я подякувала хорошій реакції Алекса, оскільки хлопець "ніжно" спихнув мене з ліжка. Оскільки потрапляти на очі Альоні не хотілося, то я так само блискавично вкрала в однокласника подушку і закотилася під ліжко.

Двері відчинилися, і почулися кроки.

- Алекс? - судячи з усього, хлопця потріпали по плечу. - Ти чому в одязі спиш?

Оу, а наша Крижана Високість зазвичай голяка зволять спати?

- Мам, я хіба коли-небудь спав без одягу!? - обурився тим часом Холл.

Ну, хто тебе знає? Може, ти взагалі ексгібіціоніст?

- Ну, ти спав в іншому одязі, - зніяковіло відповіла Альона. - Принаймні, не у вуличному.

Я прикрила очі, вслухаючись у довгий монолог жінки про те, що потрібно переодягатися перед тим, як забиратися в ліжко, і що такий дорослий син уже зобов'язаний це знати. Коли промова Альони добігала кінця, я розплющила одне око і, на свій жах, виявила павука. Величезного і волохатого. Не знаю, чого мені коштувало не завищати, а, стиснувши зуби, відштовхнути членистоногого якомога далі.

На жаль, після маху рукою здійнявся пил, і я, необачно зробивши глибокий вдих, голосно чхнула. Жінка, яка щойно розписувала синові всі принади хвороб, які можна принести з вулиці, одразу замовкла.

- Алекс, ти що, завів усе-таки собаку? Ми ж домовлялися, що поки ти не переїжджаєш на власну квартиру, тварин у будинку бути не повинно, - злякано промовила Альона.

- Самі ви собака, - ображено буркнула я собі під ніс.

Але, мабуть, звукоізоляція під ліжком (утім, як і чистота) була на низькому рівні, тож мати Алекса прошипіла:

- Собаку, що розмовляє? Алекс, та ти знущаєшся!

Я раніше не знала, як можна так швидко змінювати інтонації. Спочатку голос був переляканий, а ось потім жінка вже обурювалася.

- Так ти дівчину в дім привів, - промовила Альона. - І тобі не соромно? А як же Емілі?

Вирішивши, що вилазити в будь-якому разі доведеться і втрачати мені, власне, вже нічого (гордість і так залишилася в пилу, похована під трупиками павуків), я відповіла схвильованій жінці:

- Нормально Емілі. Якщо від пилу не задихнеться, то взагалі чудово буде.

Мене тут же витягли з-під ліжка, витягнувши за ногу, і поставили поруч із Холлом, який усім своїм виглядом висловлював каяття.

- Не соромно? - подивилася на сина Альона.

Той подивився на мене, примружився, потім струсив у мене з голови пил і відповів матері:

- Та не особливо.

Похитавши головою і звелівши нам спускатися до сніданку після того, як приведемо себе до ладу, Альона вийшла з кімнати, при цьому голосно грюкнувши дверима. А мені потрібно було багато чого обговорити з Алексом. І почати я вирішила з найголовнішого питання.

- Отже, ти собаку хочеш? - натхненно поцікавилася в однокласника.

Він, здається, розраховував зовсім на іншу тему для обговорень, тому запитання застало його зненацька.

- Хочу, - відповів Холл, продовжуючи з подивом на мене дивитися.

Я тут же перейнялася до хлопця ще більшою симпатією. І теж захотіла собачку! Великого, пухнастого, м'якого...

- Коли купиш собаку, даси мені з ним погратися, - безапеляційно заявила моя скромна персона, струшуючи з себе залишки пилу.

У душ, звісно, було б непогано сходити, але нав'язуватися не хотілося. А ось футболка мені нова не завадила б, оскільки зовнішній вигляд ніяк не налаштовував на відвідування навчального закладу.

- А ми до мене додому заїдемо? - з надією запитала в Алекса.

- Не встигнемо, - відгукнувся однокласник.

Я з сумом зітхнула. Мама ще тиждень тому обіцяла, що сьогодні спече на сніданок млинці, а я вдома не з'явлюся. От за що?

- Ти не хвилюйся, - промовив тим часом Холл. - Я тобі зошити дам, письмове приладдя теж. Навіть сорочку пожертвувати можу.

Я прикинула, який вигляд матиму в одязі Алекса, і фиркнула. Та тут навіть у вчителів терпіння не вистачить: справжнісінька розпуста в школі має місце бути!

- Викину сорочку, - виправився однокласник, вручаючи мені чистий рушник і виходячи в коридор.

- І навіщо він мені? - поцікавилася моя скромна персона.

- А ти в душ не хочеш? - знову заглянув у кімнату Холл і поманив за собою.

Ми разом із хлопцем пройшли в кінець коридору і зупинилися біля чергових дверей.

- Тобі сорочку відразу дати чи потім занести? - хитро запропонував Алекс.

Я похмуро подивилася на однокласника, усім своїм виглядом висловлюючи невдоволення.

- Одразу, - засумував Холл і знову кудись потопав.

Відчинивши двері у ванну, оглянула приміщення і з розчуленням побачила на поличці дитячі шампуні. Ех, якщо я про це в школі розбрешу, то над Алексом усі класи сміятимуться. Щоправда, потай і дуже акуратно, адже прямо висловити невдоволення ніхто знову не наважиться. Але все одно мило!

Взявши до рук "Аромат полуниці" побачила вже давно забутий напис "без сліз".

- І не сподівайся, - пролунав за спиною голос Холла. - Це Вікіне. Моє он там стоїть.

Подивившись у зазначеному напрямку, побачила лише невеликий синій флакончик, який самотньо стояв.

- Нудний ти, - повідала Алексові, ставлячи на місце шампунь.

Хлопець щось пробурмотів, простягнув мені строгу темно-зелену сукню. Ні, у школі в ній, звісно, не соромно з'явитися було, стиль якраз відповідний. Але... сукня!?

Імовірно, якось відчувши, що мені незручно, Холл вимовив:

- Віка сама запропонувала. Адже у вас із нею розміри трохи... різні.

Ні, я розумію, що його сестра вища і трохи стрункіша, але ось на груди навіщо знову витріщатися? Так і захотілося обхопити їх руками й голосно і примхливо заявити: "Моє!"

Але ось я поняття не мала, як на це відповість Алекс, тому довелося відмовитися від наочної демонстрації. Холл же вручив мені сукню і вийшов із приміщення. От як можна передбачити його дії, а?