Частина 19

Дівчина, що стояла переді мною, мала чудовий вигляд: така сильна, смілива, впевнена в собі і непохитна...

Але роздратоване покашлювання змусило мене відвернутися від дзеркала і звернути свою увагу на Евелін. Однокласниця почервоніла від злості (принаймні моїй не зовсім добрій душі дуже хотілося в це вірити), волосся в неї було розпатлане, очі виблискували... А сама Хілл шипіла.

- Що ви тут робите? - верескливо поцікавилася цей ультразвук.

Я зітхнула, але відповідати дівчині не поспішала, бо справді не знала, як пояснити не найрозумнішій однокласниці, що можна робити в кінотеатрі. Це все одно що в душ до самотньої людини зайти й нахабно так поцікавитися: "А чим ви тут займаєтеся?"

Ні, ну і на яку відповідь у цій ситуації можна було б розраховувати? "З качечками надувними граю" або "Та ось цікаво, скільки ковтків піни можу пережити"?

Але, мабуть, до відповіді Евелін і сама додумалася, що, безсумнівно, радувало. Усе-таки не дарма на неї стільки років учителі витратили...

Отже, Хілл втупилася на Алекса, усім своїм виглядом висловлюючи невдоволення.

- Вона ж тобі зрадила! - очі Евелін викривально спрямувався в мій бік.

- Із цим недомірком? - фиркнув Холл. - Та ще й на очах у всіх відвідувачів ресторану? Дуже-дуже сумніваюся...

Хілл перевела погляд на мене і завмерла від несподіванки. Напевно, річ у тім, що мала моя скромна персона жалюгідний вигляд: очі примружені, вигляд такий, наче ось-ось заплачу. Навіть Алекс придивився, нахилився ближче... і я вчасно встигла відштовхнути хлопця, щоб він не потрапив під гучне чхання.

Евелін скривилася. Мабуть, дівчина очікувала істерики, а в мене тут...

- Алергія на деяких особистостей, - мимоволі вимовила я.

- Ти... - знову зашипіла Хілл. - Тварюка!

- Усі ми тварюки божі... - філософськи зазначила я, підштовхуючи Холл до виходу з кінотеатру.

Однокласниця хотіла щось сказати, але її промову перервав мій черговий чих. Чорт, з цієї хвилини обожнюю свій організм і його захисну реакцію...

Тим часом Міллер із Муром також поквапилися до виходу, тож із будівлі ми вибиралися всі разом.

- Як вона шипіла... - неголосно промовила Елла.

- Вважай, що я тебе до тераріуму безплатно зводила, - поплескала я блондинку по плечу.

Та фиркнула і схопила Джоша за руку. А Алекс щось шукав у телефоні, періодично примружуючись і щось бурмочучи собі під ніс.

- До тебе додому і за дві години не доїдемо, - нарешті прорік хлопець. - Там аварія на дорозі, тож або пішки до тебе, або до мене, але в зручному автобусі.

Я завмерла на місці, Міллер тихенько пискнула. Напевно, для неї вираз "залишитися вдома в Алекса" був рівносильний ночі в клітці з тиграми. Хоча... я подивилася на Холла. Ні, з певними хижаками можна й залишитися. Тим паче пішки йти кілька кілометрів не хотілося.

Але яка дівчина скаже те, що думає? Тільки розумна. А до числа таких я себе ніколи не відносила, тому почала свою коротку лекцію про користь свіжого повітря і вечірніх прогулянок.

Уже на п'ятому реченні Алекс не витримав, хмикнув, звалив мене на плече, махнув на прощання нашим однокласникам і попрямував до автобусної зупинки. Поставити мене на підлогу зволили тільки тоді, коли ми вже опинилися в громадському транспорті.

- Мамі зателефонувати треба, - повідала Холлу, витягуючи з кишені телефон.

Натиснувши на ім'я матері й приклавши телефон до вуха, почала нетерпляче постукувати ногою по підлозі. Після пильного погляду, яким нагородив мене однокласник, на кілька миттєвостей припинила постукування, але потім звичка знову мене переборола. Що поробиш, якщо з дитинства я не могла стояти спокійно під час розмов телефоном? Нарешті Дана відповіла, і в слухавці почувся її радісний голос.

- Донька! - засміялася жінка. - Ти додому хоча б збираєшся?

Алекс підняв брову. Так, голос у моєї матусі гучний, тож хлопець без зусиль чув усі її репліки.

- Мам, там аварія на дорозі, - поінформувала родичку. - Я додому зранку під'їду, добре?

Родичка задумалася на кілька миттєвостей, а потім уточнила:

- У подруги ночувати будеш?

Я зміряла Холла пильним поглядом і прикинула, наскільки до нього можна застосувати термін "подруга". Судячи з незадоволеного погляду Алекса, особисто йому таке становище не дуже подобалося.

- У... подруга, - виправила я матір, сподіваючись, що вона не помітить.

- Так у друга чи в подруги? - одразу ж відчула недобре жінка. - Врахуй, до трансвестита точно не відпущу.

Холл почервонів, а в його очах спалахнуло бажання вбивати. Чи це я така недовірлива стала?

- У друга мам, - тихо прошепотіла в телефон.

- Гаразд, - зітхнула Дана. - Тільки щоб уранці вдома була. І щоб нам потім не довелося по лікарях із тобою бігати...

- Мам! - обурилася я, ігноруючи глузливий погляд хлопця, що стояв навпроти. - Ти що про мене думаєш?

- Вибач, - виправилася жінка. - Це я так... своє шкільне життя згадала.

У мені тушканчиком заїло цікавість. Але поширюватися на цю тему мати не стала і поспішила закінчити розмову, пославшись на невідкладні справи.

Алекс багатозначно хмикав, напевно ледве стримуючись від уїдливих зауважень з приводу поганої спадковості. Незабаром практично порожній автобус зупинився неподалік від будинку Холла, і хлопець, схопивши мене за руку (щоб не втекла або просто замашки власника з'явилися), попрямував додому.

Коли ми зайшли на ґанок, дошка під моєю ногою протяжно скрипнула. Я машинально відскочила, чим викликала страдницьке зітхання Алекса.

- Зараз швидко крадемося сходами нагору, щоб мати у вітальні нічого не запідозрила, - скомандував Холл, відмикаючи двері.

Я валилася з ніг від втоми й мріяла лише про тепле ліжечко, м'яку ковдрочку і прекрасну подушку, тож погодилася з планом однокласника.

Ось хлопець відчинив двері, я прошмигнула всередину, як професійний крадій піднялася сходами без зайвого шуму і... завмерла, силкуючись зрозуміти, які з дверей мені потрібні.