Частина 17

Я з побоюванням дивилася на Алекса, який погаркував і в цей момент нагадував справжнього тигра. Причому не маленьке волохате дитинча, а дорослу особину, серйозну, сердиту, хижу і дуже-дуже злу.

Холл узяв з полиці книжку і кинув її на стіл. Усю дорогу від ресторану до бібліотеки він мовчав. Я також не порушувала тиші, ведена інстинктом самозбереження. Навіть не питала, навіщо ми приїхали в бібліотеку, хоча цікавість з'їдала зсередини.

Алекс вичавив чергову лайку і звалився в крісло, що стояло неподалік. А я набрала повітря в легені, вирішивши, що гірше все одно вже не буде. З'їдять, так з'їдять. Помилують, так помилують.

Примружившись, стиснула руки в кулаки й поцікавилася в однокласника:

- І навіщо ми сюди приїхали?

- На побачення, - прошипів Холл.

Вау, скільки емоцій, скільки пристрасті... Залишалося сподіватися, що я це не вголос сказала. Але, судячи з того, що мене ніхто не вбивав, слова було вимовлено подумки.

- О, перепихон на книжкових полицях, - посміхнулася Алексу. - Завжди хотіла спробувати.

Холл невдоволено щось пробурмотів і знову шарахнув книжкою по столу. Я обережно підібралася до хлопця і забрала в нього енциклопедію. По-перше, Алекс міг зіпсувати книжку, а за це нам прилетіло б від бібліотекаря. По-друге, однокласник зі своєю силою міг зламати й стіл, тоді скандал із бібліотекарем був би ще жахливішим. І, нарешті, Холл цілком міг використати енциклопедію як метальний снаряд і жбурнути її в мене кохану. Власне, через останній пункт я й пішла на крадіжку книжки.

- І навіщо я погодився на цю авантюру з Бобом? - сам у себе запитав Алекс.

Причому ім'я хлопця Холл виплюнув, немов згадував кличку неулюбленого цуценяти. І тут у пам'яті спливла картина, як Алекс кидав Боба, і той красиво планував над підлогою. Жива уява тут же придумала цьому малюнку назву: "Перший політ цуценяти в космос".

- Начебто твоя думка могла щось змінити, - пирхнула я, сідаючи на краєчок столу.

Мене наполегливо спихнули з предмета меблів і посадили поруч із собою. При цьому тут же прибрали руки й ображено відвернулися. Я з подивом подивилася на Холла, який дується. На щастя, вистачило розуму не озвучувати результати спостереження вголос. Сам Алекс нізащо не повірив би, що ображається.

У принципі стала тепер ясно помітна різниця між "Холлом на людях" і "Холлом удома". В оточенні однокласників та інших знайомих Алекс тримався холодно, удома він теж тримався холодно, але градус був уже трохи вищим.

- У тебе приголомшливе вміння гнівати мене, - раптом сказав хлопець. - Навіть у Віки не виходило, а з тобою просто неможливо триматися відсторонено.

Я з цікавістю подивилася на Холла.

- А чому ти взагалі таким став? - поставила запитання і тут же прикусила язик: дуже вже некоректно воно прозвучало.

Але Алекс лише гірко посміхнувся і почав свою розповідь. Коли хлопцеві було сім років, він був веселою і життєрадісною дитиною. Маленький Алекс часто грався з друзями на вулиці, любив бігати за молодшою сестрою і підбивати її, деколи чіплявся до батьків з дурними запитаннями та весело реготав, коли ті впадали в ступор.

Але ось одного разу Холл прийшов додому зі школи на годину раніше, піднявся на другий поверх і почув дивні звуки. Обернувшись, Алекс помітив матір, яка з жахом дивилася в щілину дверей, що ведуть до їхньої з чоловіком спальні. Коли Альона відвернулася і натрапила поглядом на сина, вона приклала палець до губ і обережно повела його геть із дому. А по щоках жінки котилися сльози.

- А я ж не відразу зрозумів, що вона там побачила, - промовив Алекс. - Не відразу дізнався, з ким там був батько. І лише коли мати перестала спілкуватися з найкращою подругою до мене дійшло. Важко було таке уявити в сім років, коли навіть слово "зрада" здавалося просто абстрактною і дуже нехорошою річчю.

Але все-таки факт залишався фактом. У сльозах Альона повела сина з дому, і незабаром вони прийшли в парк. Жінка розуміла, що повинна якось заспокоїти сина, але вона і сама все ще не могла змиритися з тим, що коханий чоловік їй зрадив.

А в той момент, коли мати захлиналася сльозами, маленький Холл і зрозумів, що прив'язаність - це боляче, що почуття - це вірний шлях до печалі. І коли наступного дня Віка покликала брата гратися, то зустрілася з холодним поглядом семирічного хлопчика, який недбало кинув їй:

- Тобі більше робити нічого?

Алекс розповідав усе дуже тихо, тож доводилося прислухатися. І в цю мить відкритість Холла вражала, бо не вірилося, що він хоч комусь міг про це розповісти.

- А що з батьками сталося? - запитала в однокласника.

- Через кілька місяців вони помирилися, батько запевнив матір, що такого більше не повториться. Справді, або потім він не приводив жінок додому, або їх у нього й не було, - виголосив Алекс.

Але самого Холл це не змінило. Дитина так і залишилася закритою, похмурою і майже не спілкувалася з однолітками.

Але ось однокласник впритул подивився на мене.

- І навіщо взагалі цей спектакль із Бобом влаштовувати треба було? - незадоволено поцікавився він.

Я нетерпляче поерзала на місці. Попередня тема мені безумовно подобалася набагато більше.

- Ми ж домовилися, - нагадала Алексові.

Холл щось пробурмотів собі під ніс і знову потягнувся до книжки. Я спішно прибрала її трохи далі від хлопця: джерело літератури було відверто шкода.

- Навіщо взагалі треба було так близько до нього сидіти? - пробурчав Алекс, немов старенька бабуся, яка вичитує дрібних шкідників за те, що образили її бультер'єра.

- На відстані метра - це близько!? - обурилася я.

Діаметр столу моя скромна персона, звісно, не вимірювала, але якусь цифру все ж треба було сказати.

- Менше, - поправив мене палаючий праведним гнівом хлопець. - І я повторю запитання: навіщо?

- Ой, тобі яке діло? Ми ж усе заздалегідь обговорили! - вигукнула я.

Холл здувся. Можливо, невдоволення хлопця й не зникло, але він уміло його сховав.