Частина 15

Я озирнулася, поглядом шукаючи в натовпі Холла. Але знайомої темноволосої маківки ніде не було, тому довелося самотужки йти на хімію. Але занудьгувати мені, на жаль, не дали, оскільки на сусіднє місце за партою відразу опустився якийсь непізнаний об'єкт.

- Привіт, - радісно посміхнувся цей суїцидник, який зайняв стілець Алекса. - А я Боб.

З кожним словом я дедалі більше й більше сумнівалася в наявності інстинкту самозбереження в бідного хлопчика.

- Здрастуй, - посміхнулася хлопцеві. - А ти сидиш на місці Холла.

Бідолаха одразу підхопився і навіть змахнув із сидіння невидимі людському оку порошинки.

Ось що робить із людьми справжній шок і звичайне бажання жити.

- А я тебе хотів покликати гуляти, - проте заявив Боб.

Я з сумнівом подивилася на хлопця. Щось досі не вірила в його адекватність. Нормальна людина дорогу Алексу переходити не стала б. Себе ж я до числа "нормальних" відносити перестала ще років зо два тому.

- Ти впевнений, що справді цього хочеш? - уточнила в Боба, погладжуючи парту Холла, як маніяк - улюблений ножик.

Щось, мабуть, відбилося в мене на обличчі, оскільки хлопець гикнув, але з класу не втік. Гаразд, це я вже перебільшую ступінь боязні Алекса. Нічого Холл йому не зробив би. Ну, максимум, врізав би так, що потім Бобу тиждень довелося б із синцем ходити, але ж не смертельно!

- Давай, сходимо куди-небудь? - із завзятістю гусениці, яка зважилася підкорити омріяний листок, продовжив Боб. - У ресторан, наприклад? Як ти до цього ставишся?

- Я-то нейтрально ставлюся, а ось Холлу, боюся, не сподобається, - повідала хлопцеві.

Але мій новий знайомий, треба віддати йому належне, анітрохи не злякався.

- Я його не боюся, - зарозуміло заявив Боб, попередньо, щоправда, перевіривши, що Алекса немає в кабінеті.

Зізнаюся, цей хлопець справді справив на мене враження. Адже лише одиниці можуть вголос сказати, що Холл їм не страшний. Нехай це й було сказано пошепки, та й коліна в бідолахи трусилися, але все ж...

Гаразд, знову перебільшую. Коліна не тряслися. Але ось пальцями Боб виробляв щось неймовірне, як би пішло це зараз не прозвучало. Річ у тім, що за пару хвилин хлопець встиг зчепити й розчепити руки кілька разів.

"А нерви все-таки пустують", - радісно захихотіла шкідливість усередині мене.

- Так і бути, - довірливо вимовила моя персона, яка вже помітила Алекса, який входить у клас. - У п'ятницю в ресторані.

Будемо сподіватися, що він уточнить, у якому ресторані, о котрій годині та взагалі... чи в цю п'ятницю?

- О сьомій вечора, - радісно прощебетав Боб, уже повертаючись, щоб вийти.

Ясно, вирішив не гнівити Долю-господиню, зникнувши ще до приходу Холла.

Я підняла брову, щиро сподіваючись, що не наслідую Алекса. Просто дуже вже цей жест сподобався.

- У ресторані "Танцюючий заєць", його нещодавно відкрили, - згадав Боб, знову повернувшись до моєї персони.

Серйозно кивнувши, усім своїм виглядом показувала, що обов'язково прийду.

Холл, який підійшов до парти, змусив Боба знову піти, але вже біля виходу з класу хлопець нагадав:

- Цієї п'ятниці.

І тут же зник, втягнувши голову в плечі. Ех, помилилася я в хлопчику, думаючи, що Алекса він не боїться. Це як кролик, який заявив, що якщо лев на нього гаркне, то він йому не тільки око на дупу натягне, а й вуха загорне в трубочки й буде ними удобрювати моркву.

Ага, а щойно хижак на нього гаркнув, то ні кролика, ні морквини... Тільки тремтячі вуха і писки гризуна, який з переляку потрапив у мурашник.

Але закриємо тему зоології й повернемося до улюблених однокласників і незадоволено пихкаючого Холла.

- Захекався? - дбайливо уточнила в хлопця.

- Зрозуміло, - прошипів той. - Що тобі цей недомірок про п'ятницю говорив?

Я почала згадувати, що можна було б сказати Алексові. Засмучувати його перед уроком історії не хотілося. У нас могли запитати, як просувається проєкт, а він не тільки гальмував, але ще, здається, і задній хід дав.

І тут перед очима з'явився напис у журналі, щось на кшталт: "Цієї п'ятниці буде знаменна подія - чемпіонат штату з футболу".

- Чемпіонат із футболу, - як людина, яка нічого не розуміє в цьому виді спорту, я лише нерозумно посміхалася.

Холл мило посміхнувся, чим шокував, Кірову, яка влаштувалася за вчительським столом.

Згодна, рідкісне видовище.

- Емілі, - вкрадливо промовив Алекс, - чемпіонат був минулої п'ятниці.

Правда? Треба буде сказати мамі, щоб вчасно викидала старі журнали. А то ніяково якось вийшло.

- Ой, то він усе пропустив, - сумно промовила під випробовувальним поглядом Холла. - І я все пропустила...

Алекс посміхнувся, Евелін, яка дивилася на нього, ледь не зомліла через це.

- Піду наздожену чи що, попередити треба, - почала я підійматися зі стільця, щиро бажаючи якнайшвидше з класу вибігти.

- Стояти, - упевнено вимовив Холл, не даючи мені встати.

Тим часом Кірова піднялася з місця і почала віщати щось щодо проєктів. Утім, мій мозок справлявся і без мене, повністю пропускаючи повз усю інформацію, отриману від викладачки.

- Хто це був? - тихо поцікавився Алекс.

- Боб Хілл, здається, - прошепотіла я. - Він, начебто, на рік молодший за нас, я його з Вікою кілька разів бачила, у них хімія спільна.

Холл запихтів, як ведмідь після сплячки. Ну, або перед нею, я ж обіцяла в зоологію не надто влазити...

- І до чого ж ви домовилися? - невдоволено поцікавився однокласник.

- У п'ятницю о сьомій вечора в ресторані зустрічаємося, - повідала хлопцеві. - Можеш навіть поспостерігати, тільки не надто явно.

- Дякую, обійдуся, - хмикнув Алекс.

Знизивши плечима, звернула свою увагу на Кірову. Було б набагато краще, якби вона не повторила цю дію, тобто не звернула б свою дорогоцінну увагу на мене.

Але ні, викладачка була так само шкідлива, як протухлий йогурт, ненавмисно з'їдений перед сном.