Частина 5

Скромно піднявши чашку одним пальцем, піднесла до губ і зробила ковток.

- Кхем, - мати Алекса привернула до себе увагу. - Ну, давай знайомитися. Я Альона, мати цього телепня.

"Дурень" невдоволено фиркнув, вочевидь засмучений тим, що його репутація якоюсь мірою зазнала краху.

- А ти, Емілі, дівчина Алекса, яку він... - зам'ялася жінка.

- Зґвалтував він мене, - схлипнула я, відставляючи чай. - Прив'язав до ліжка рибальською сіткою і з криками "О, моя русалочко" взявся за справу.

- Жах, - Альона поморщилася. І так я зрозуміла, що в мене є союзник. - У русалоньок же хвіст!

А, ні, помилочка вийшла.

- Мамо, - прошипів Холл, стискаючи в руці виделку, - Емілі пожартувала.

- Емілі не жартувала, - миттю відгукнулася Вікторія.

Вилка в руці хлопця погнулася.

- Пожартувала, - запевнила матір Віка, з побоюванням дивлячись на брата.

Не зрозуміла. Тут, виявляється, дітей мучать!

І вирішила моя скромна персона перейти до активних дій.

- Любий, - Алекс здригнувся, - пам'ятаєш, ти обіцяв показати мою нову кімнатку?

Альона подавилася, замахала руками, намагаючись щось пояснити.

- Пам'ятаю, - зі злістю промовив Холл, піднімаючись із місця. - Ходімо, я тобі її покажу.

Щось мені підказувало, що це була остання екскурсія в моєму житті. Ну, хто не ризикує, той не йде до Алекса в гості!

Піднявшись на другий поверх слідом за Холлом, втупилася вищезгаданому хлопцеві в спину. А от навіщо тоді так несподівано зупинятися?

- Ти, - палець Алекса вперся мені в груди.

- Збоченець, - констатувала моя скромна персона.

Холл холодно подивився на мене і прибрав свою кінцівку.

- Ти занадто багато про себе думаєш, - вимовив хлопець.

- Про тебе, - поправила я його. І, помітивши здивований погляд, додала: - І жодної гарної думки, чорт забирай.

Алекс з крижаним спокоєм взяв мене за руку і повів до кімнати. Найімовірніше, його обитель це і була.

- Які милі подушечки, - я підняла предмет у формі полунички.

- Сестра давно подарувала, - насупився Холл. - Гидота.

- Ну, якщо ти маєш неприязні почуття до цієї принади, то не все ще втрачено, - вважала своїм обов'язком зазначити я.

Потім подивилася на приголомшливі подушки.

- Хоча ні, все.

Алекс силою опустив мене на стілець.

- Нам треба поговорити, - почав він.

- Гаразд, - я влаштувалася зручніше, прихопила телефон зі столу і почала його крутити.

- Ми граємо в "хлопця з дівчиною" тільки в школі, а при моїх друзях поводься нормально, Кларк, - продовжив Холл.

- Легко, - відгукнулася моя скромна персона.

Телефон у руках завібрував, і я, як людина порядна (і яка забула, що телефон не його), відповіла.

- Аллоу, - звично заголосила в слухавку.

- Холл? - здивовано поцікавилися "на іншому кінці дроту".

- Ні, - чесно відповіла я. - А хто це взагалі?

- Джеймс, - прошипів співрозмовник.

- О, - я повеселішала. - Левіс, чи ти це? Яка несподіванка! Якраз тебе згадували.

- Передай телефон Алексу! - не витримав хлопець.

Потиснувши плечима, простягнула мобільник Холлу. Той холодно подивився на мене, але відповів.

- Так, це Кларк була, - поморщився він. - Ні, не спали. Ні, не збираємося. Ні, не подобається. Ні, не треба про це всім розповідати. Ні, я тобі не брешу, придурок. Ні, ми з нею не зустрічаємося...

Коли мені набридло перетравлювати таку кількість речень із запереченнями, пересіла на ліжко. А воно, варто зауважити, м'яке. Із задоволеною посмішкою лягла і поклала під голову одну з подушок.

- Може, тобі ще й каву принести? - невдоволено поцікавився Алекс, який закінчив, як виявилося, телефонну розмову.

- Добре б, - відгукнулася я.

Потім подивилася на похмурого однокласника.

- Але можна і без цього, - поспішила додати.

Холл зітхнув і сів поруч.

- Кларк, от ти мене ненавидиш? - поцікавився він.

- Так, - чесно відповіла я. - Я на тебе навіть дивитися не можу. Відразу придушити хочеться. Або за шкірку схопити й кілька разів головою об стіну стукнути.

- Хоч це в нас взаємно, - відгукнувся Алекс.

- Наш хлопчик уміє ненавидіти, - із розчуленням зазначила я.

- Це почуття поширюється тільки на одну персону, Кларк, - крижаним тоном вимовив Холл.

- Я задоволена. Мене виділили з натовпу!

Алекс загарчав.

З кожною хвилиною я переконувалася, що часом почуття таки просочуються назовні у цього хлопця.

- Ти коли-небудь замовкаєш? - запитав однокласник.

- Вночі, - радісно повідала я.

- У цей час доби ми й будемо з тобою тоді спілкуватися, - промовив Холл.

- Боюся, мама не зрозуміє, - осадила я його.

І навіщо, питається, із силою хапатися за голову і щось розсерджено бурмотіти під ніс? Стоп. Чому ти головою об стіл битися почав? Усе настільки погано, так?

Це запитання я й поставила вголос.

- Просто заткнися, - прошипів Алекс.

Хотіла сказати, яка він погана людина. Але потім згадала, що він просив помовчати. Як пристойна дівчинка, не сказавши жодного слова, почала вискубувати пух із подушки.

- Тепер і при друзях доведеться продовжувати виставу, - зітхнув Холл.

- Чому? - не зрозуміла я.

- Спасибі Левісу скажеш, - відгукнувся однокласник. - Він усім усе розтріпав.

- Тобто мені тепер доведеться скрізь із тобою ходити? - жахнулася моя скромна персона.

- Так, - кивнув Алекс. - І не подумай, що я сам від цього в захваті.

- Ну, тільки якщо ти мазохіст, любий, - посміхнулася я.

- Обирай собі сукню, мила, - прошипів однокласник, намагаючись зберегти на обличчі неупереджений вираз. - Готуйся до вечірнього походу в клуб, сонечко.

- Готуйся до краху своєї репутації, промінчику, - поплескала очима я. - У тебе є час із нею попрощатися!

І не чекаючи відповіді, вибігла на сходи.