Пролог

Емілі поправила волосся, скорчила сама собі пику в дзеркалі, щоб трохи підняти настрій, і поспішила в коридор.

- Мам, я готова! - прокричала дівчина.

Вимкнувши телевізор, Дана поспішила до доньки.

- Ти вже зовсім доросла, - усміхнулася жінка.

- Шістнадцять років, - усміхнулася Кларк. - Звичайно, я вже доросла.

Дана тільки сумно посміхнулася. Та вже, як швидко дорослішають діти! Ще, здавалося б, нещодавно її маленька дівчинка кричала поганим голосом і кидалася на всі боки іграшками (між іншим, дуже боляче отримати в лоб черговою конячкою, особливо якщо вона дерев'яна, а ще й прикро).

- Люба, тобі вчитися буде непросто, - попередила Дана доньку.

- Мам, я недурна, - відгукнулася дівчина. - Впораюся.

- Хлопці в класі можуть бути трохи інші, - не бажала здаватися жінка.

Так, вона хвилювалася, як і всі батьки, які відправляють дитину в абсолютно нову школу і не знають, що саме чекає на їхнього молодого сина після спілкування з її невгамовною донькою. 

- Мам, я зрозуміла, - буркнула Емілі.

Підхопивши сумку з підручниками, дівчина вибігла з дому і попрямувала до школи. До класу вона входила з сумішшю страху та радості.

Усе-таки їй тут ще цілих три роки доведеться вчитися...

- Новенька, - пролунав холодний голос з останньої парти.

Емілі подивилася на хлопця, що говорив. Високий, темноволосий і... шалено красивий.

- Привіт, - радісно відгукнулася дівчина.

Тепла посмішка заграла на її губах. Хотілося одразу ж налагодити стосунки з майбутніми однокласниками.

- Як тебе звати? - радісно запитала вона в незнайомця.

І ніяк не очікувала Кларк почути у відповідь гучний крижаний сміх.

- Тобі-то що, - беззлобно відгукнувся хлопець. - Надовго не затримаєшся.

Емілі здивовано розплющила очі. Тільки тепер вона помітила, що говорив із нею тільки темноволосий, інші ж зберігали тишу.

- Чому? - повторила спробу влитися в колектив Емілі.

Хлопець зістрибнув із парти й неспішною ходою хижака підібрався до завмерлої дівчини.

- Тут говорю тільки я, - холодно вимовив він. - Решта мовчать і слухаються.

Кларк змахнула неслухняними локонами.

- Чи не занадто багато Ви про себе загордилися, Ваша Високоповажносте? - єхидно поцікавилася вона в хлопця.

Той примружився і спробував схопити її за руку. В останню мить дівчина встигла ухилитися, відстрибнувши назад. Але хлопець не здався і знову наблизився до Емі.

- Холл! - зупинив його голос учителя. - Займи вже своє місце.

Алекс холодно глянув на викладача і пройшов до останньої парти, недобре поглядаючи на новеньку.

Сам Холл був джерелом спокою, умиротворення і водночас влади. Його важко було змусити хвилюватися або нервуватися з будь-якого приводу.

А новенькій вдалося вивести його з себе буквально за кілька хвилин.

"Скоро все зміниться", - подумав Алекс.

Але змін не відбувалося. Через місяць Емілі так само продовжувала ігнорувати спроби Холла підпорядкувати собі і її. Дівчина нарешті зрозуміла, чому всі однокласники часом замовкали, негласно визнаючи Алекса своїм лідером.

Його до остраху боялися. Чи то хтось із батьків хлопця був впливовою людиною, чи то він сам створив собі таку репутацію...

Але факт залишався фактом: ніхто з однолітків навіть не намагався протистояти волі Холла.

Але ось незабаром у Кларк з'явилася пара друзів. Елла Міллер і Джош Мур тепер часто збігали з крижаного Пекла, щоб більше часу провести з Емілі.

На відміну від холодного Холла, Кларк випромінювала тепло, змушуючи оточуючих посміхатися. Причому робила вона це неусвідомлено, часом сама не розуміючи, чому люди сміються. Можливо, справа була в її безпосередності та постійному гарному настрої. Емілі часто говорила те, що думала, і не бажала змінюватися через якогось Холла.

- Я не люблю зиму, - завжди відповідала дівчина. - Взимку майже не буває сонця і світла.

- Зате снігу навалом, - сумно додавала Міллер, переконуючись, що Алекса поруч немає. - Холодного й неприступного снігу.

Але навіть Елла не могла скрасити тягучі сірі дні. Коли на обрії з'являвся Холл, білявка мимоволі відсахтувалася, відходила від Емілі й займала звичне місце на третій парті.

Бо ніхто не міг чинити опір волі Алекса. Такою вже людиною він був: сильною і дуже холодною.

Дуже.

Самого Холла часом страшенно дратувала поведінка новенької. Він не знав, чого від неї можна було очікувати. І якщо решта однокласників були готові на все, аби догодити своєму лідеру, то Кларк щоразу прилюдно висловлювала своє невдоволення таким станом справ.

Емілі щоразу ледве стримувала сльози, отримуючи чергову образу від самого хлопця або його друзів. Адже ні Левіс, ні Скотт не шкода було принизити дівчину на очах у всіх.

- Ненавиджу, - крізь сльози шепотіла Кларк, уткнувшись уночі в подушку. - Як же я його ненавиджу!

А вдень вона знову одягала на обличчя посмішку і бігла до школи. І знову сипалися холодні погляди з боку Холла. Глузування Джеймса та Логана і звісно образи його грілки Евелін Хілл.

І лише інколи підтримували її Елла та Джош. Вони й самі боялися гніву Алекса. Хоча... хіба він міг відчувати гнів? Вони боялися порушити правила лідера. Лякалися навіть самої думки про те, щоб піти проти нього. Страшилися, що він спрямує своє крижане презирство саме на них.

І ніхто не знав, що відчуває сам Холл.

- Ненавиджу, - прохрипів Алекс, щосили б'ючи кулаком об стіну. - Ненавиджу!

Якби хтось із друзів побачив хлопця в цей момент, то він не повірив би своїм очам. Холоднокровний Холл, закусивши губу, думав про свій персональний кошмар.

Про свій особистий кошмар з огидним ім'ям "Емілі".

- Ненавиджу, - повторив темноволосий перед тим, як вийти з кімнати.

І тільки молодша сестра, що зачаїлася під дверима, почула ці слова. І здивовано опустилася на підлогу. Віка й не знала, що її брат може відчувати настільки сильні почуття та емоції.