Глава 35

Я прокинулася від телефонного дзвінка.

• Алло! – сонно промовила.
• Доброго ранку! – почула чоловічий голос. – Ти вже прокинулась?
• Так. А це хто? – не впізнавши промовила я.
• Це Антон. Вчора, ми познайомилися на вечірці, забула?

Я запанікувала. Навіщо Марина дала йому мій номер.

• Послухай, Антон. – сердито промовила. – Я тобі все вчора пояснила, у мене є хлопець.
• А Марина сказала, що – ні! Можливо погуляємо? На вулиці гарна погода.
• Дякую за пропозицію, але у мене інші плани. Бувай!

От Маринка, зараза. Як вона не може зрозуміти, що я не хочу ні з ким зустрічатися. Що кохаю лише Влада. Моє серце з ним і так буде завжди. Що ж, якщо я вже прокинулась, можна спускатися вниз. Я відчинила вікно, на вулиці справді була дуже гарна погода. Сонечко гріло горобців на деревах, і у повітрі відчувалася весна. Настрій одразу ж піднявся. Я спустилася у вітальню. Нікого не було, це означає, що всі ще сплять. Потрібно приготувати сніданок. Ввімкнула плиту і вирішила приготувати вівсяну кашу, адже зранку – це дуже корисно. За приготуванням, не помітила, як на кухню спустилася мама.

• Доброго ранку, доню! – радісно промовила вона.
• Добрий ранок, матусю! А я вирішила приготувати сніданок, так як спати вже не хотілося.
• Молодець! – Мама присіла на стільчик. – Як вечірка? Ніхто не ображав?
• Класно було. Всі однокласники зі мною говорили, ніби нічого не сталося, аж дивно було.
• Хтось був не місцевий?
• Так. Брат Марини приїхав. Ми познайомилися.
• І?
• Мамо, що і? – подивилася на неї. – Він хотів мене провести додому. Але, я відмовилася.
• Чому? Він що, не гарненький?
• Мамо! – почервоніла я. – Він мене зовсім не зацікавив. Я не можу так вчинити з Владом. Я ж його кохаю!
• Доню! – мама підійшла до мене. – Зрозумій, він тебе покинув.
• Він не покинув мене! – відійшла від мами. – Просто, він повинен був переїхати до столиці. Ти ж знаєш, що йому потрібна була операція. Так і..
• Ти сама себе заспокоюєш, доню! Не потрібно цього робити. Якби він хотів бути з тобою, то  хоча б телефонував тобі, а так!
• Я нічого не хочу слухати, мамо! – розсердилася я. – Я зробила свій вибір, і буду чекати його.
• Як знаєш! Я тобі розкрила очі на всю ситуацію.

Я не хотіла більше слухати мамину промову, тому змінила тему розмови.

До нас спустився тато. Ми поснідали і я пішла до своєї кімнати. Ввімкнула музику і лягла на ліжко. Зателефонувала Марина.

• Привіт, подруго! – вигукнула вона. – Чим займаєшся?
• Привіт! Відпочиваю, а ти?
• Я прибираю будинок після свого свята. Не бажаєш допомогти?
• Я б з радістю, але там Антон. Не хочу, щоб він мене бачив.
• Чому? Ти йому дуже сподобалася. Просив твій номер телефону.
• І ти, звичайно його дала.
• Так. А що, він вже телефонував?
• Так. Але я його відшила.
• Даремно. Була б гарна заміна Владу.
• Не починай. Мама з самого ранку мозок промивала, а тепер ще й ти.
• Вибач. Приходь до мене, Антон із тіткою вже поїхали додому, тому я тебе чекаю. Можливо, потім підемо погуляємо?
• Добре. Через кілька хвилин буду у тебе.

Вимкнувши телефон, я почала збиратися. Одягнувши спортивний одяг, я пішла до Марини. На вулиці повівав легенький вітерець. Вдихнувши на повні груди повітря, я розглядала білі хмаринки, які повільно пливли по небі. Я прийшла до будинку Марини і постукала. Двері відімкнулися і Марина впустила мене в середину. Розгардіяж був ще той. Батьків подруги вдома не було, тож прибиранням ми займалися майже до вечора. Все стало сяяти чистотою, тому ми зробили невеличку перерву.

• Поп’ємо кави? – запропонувала Марина. – Ще тортик залишися, після вчорашнього свята.
• Давай.

Ми сіли за стіл. Марина поставила чайник, врізала два шматки торта і ми розмовляли.

• Полінко, ти на мене не ображайся, ну за Антона. Я справді хотіла, як краще. Думала, ти відволічешся трохи від думок про Влада.
• Я не ображаюся. Якби не Влад, я б можливо і прийняла б твою пропозицію, щось замутити з Антоном. Але, мої почуття до Влада ще на стільки сильні, що якби я його зараз побачила, то стрімголов кинулася йому б на шию. Я так за ним скучила, ти навіть не уявляєш.
• Не хвилюйся. Все буде у вас ще добре. Вже трохи часу минуло, він забуде і приїде до тебе. От, побачиш. Мої відчуття ніколи не підводили ще мене.
• Я надіюсь на це. Що п’ємо каву і до парку?
• Давай.