Глава 34

Після його дзвінка, я не могла заспокоїтися. Сльози котилися з очей. Його слова глибоко засіли у моєму серці. Так жорстоко мене ніхто ще не ображав. Аби хоч трохи прийти до тями, я пішла по заспокійливі таблетки. Випивши їх, я повернулася до своєї кімнати. Досить! Не хочу більше про нього згадувати!

Таблетки подіяли і я заснула. Прокинувшись зранку, почала готуватися до уроків. Вчителька повинна була прийти через годину, а я ще не встигла прибрати. Батьків вже не було вдома. Тому, поснідавши на самоті, я вийшла на вулицю. Снігу вже майже не було, і у повітрі відчувалося, що скоро весна. Я стала під стіну будинку. Думками поринула до нього. Згадала слова, які він мені сказав. На душі стало так гидко. Він навіть не захотів почути мою правду, значить вона йому просто не цікава. Образливо! Дуже образливо чути їх, з уст, які мене палко цілували і промовляли найважливіші слова у житті.

Роздуми розвіялися, бо до будинку вже наближалася вчителька географії.

Провівши її до будинку, я зняла куртку і ми розпочали навчання.

Ввечері, я вирішила піти до Марини. Вечір був на диво гарний та приємний. Вітерець розвівав моє волосся. З дахів стікали краплі розтанувшого снігу. Легенький морозець ще скував калюжі, нагадую перехожим, що зима ще має силу і не хоче відступати. Будинок Марини вже був переді мною. Я постукала у двері і мені їх відчинила мама подруги.

• Доброго вечора! – привіталася – А Маринка є вдома?
• Добрий вечір, Полінко. Так, вона вже тебе чекає. Чому, ти не приходила до нас раніше? Ти ж знаєш, що ми завжди раді тебе бачити, і підтримуємо тебе, не гірше твоїх батьків.
• Дякую за підтримку! Тепер намагатимуся частіше до вас приходити.

Я пішла на гору до Марининою кімнати. Постукавши у двері, я ввійшла і Маринка радо зустріла мене.

• Привіт! Чому ти так довго? – запитала вона.
• Привіт! Не могла раніше, бо готувала домашнє завдання. А що, трапилось щось?
• Так! Трапилося! – сердито поглянула на мене Марина. – Ти, я так зрозуміла забула, що у мене в суботу день народження.

Я й справді забула.

• Вибач, будь ласка. За цими подіями, я і справді забула.
• Ще й подруга називається. Мало того, що не цікавишся моїм особистим життям, ще й про день народження забула.
• Якщо вибачиш, - промовила, - подарую тобі щось дуже цікаве. Ну? – штовхнула Марину в бік.
• Добре. Вибачаю! – посміхнулася подруга.
• Я хочу зробити вечірку. Батьки не проти, тому ти мені повинна допомогти все влаштувати. Як ти на це дивишся?

Я не дуже хотіла щось святкувати, а тим більше бути присутньою на вечірці серед людей, які мене ненавидять. Але і відмовити найкращій подрузі, просто не могла.

• Добре. А кого будеш запрошувати?
• Я хочу запросити однокласників, але тільки тих з якими, ми товаришували. Не хвилюйся – дивлячись на мене промовила дівчина – Ксюшу і її «свиту» запрошувати не буду.
• Це вже радує! Ти хочеш тематичну вечірку чи звичайну?
• Я хочу, щоб вона була незвичайна. Можливо у стилі «Стиляг»? Як , ти на це дивишся?
• Було б цікаво. Але, потрібно, щоб ти оголосила у класі заздалегідь, щоб друзі встигли знайти костюми.
• Ох. Думаю буде прикольно! – вигукнула Марина.
• Як там справи з Владом? Не дзвонив? – запитала Марина.
• Вчора телефонував. – Я опустила очі, згадуючи ту розмову.
• І?...
• Краще б він не дзвонив. Він назвав мене такими словами, що я не могла заспокоїтися.
• А ти йому не розповіла, як все було насправді?
• Ні. Не встигла. Якби він захотів знати правду, то запитав би мене, але Влад цього не зробив. Це означає, що його це влаштовує.
• Бідненька. – вона обійняла мене. -Так! Досить киснути. Давай трохи розслабимося і з’їмо….- задумалася Марина – морозива. Як ти на це дивишся?
• Я згодна!
• Тоді вперед на кухню!

Ми вийшли з кімнати і пішли на кухню. Марина дістала з холодильника шоколадне морозиво і ми, знімали ним стрес. Було так смачно, що настрій піднімався з силою світла. До закінчення вечора, ми весело сміялися, що мама Маринки із здивуванням зайшла до нас.

• Дівчатка, ви що, знайшли моє вино? Такі веселі сидите.
• Мамо, приєднуйся до нас. Ми маємо дещо краще, ніж вино. Марина дістала ще одну ложку і мама присіла до нас. Ми сміялися і тоді всі проблеми стали здаватися дурницями.

Я поглянула на годинник. Час повертатися додому.

• Вибачте, але мені вже час повертатися додому. Дякую за гарно проведений вечір.

Маринина мама обійняла мене. А подруга провела до воріт.

• Ну,що, ти трохи розвіялась, допоміг мій анти стрес?
• Так, дуже. Дякую подружко, ти мене завжди виводиш з такого стану. Я обійняла її і ми розпрощалися.
• Тоді, давай завтра я прийду до тебе і ми продумаємо, в чому будемо на моїй вечірці. А, забула сказати, до мене приїздить тітка Мирослава з двоюрідним братом. Тому, думаю ти йому сподобаєшся – підморгнула мені Марина.
• Не думаю! Так і нові відносини мені не потрібні. Бо я кохаю і кохатиму завжди тільки його. Де він, там і моє серце.
• Як скажеш. Тоді до завтра?
• Так. Бувай!