Глава 33

Як залікувати поранене серце? Що мені допоможе? Без нього дні ставали ще похмурішими, незважаючи, що на дворі вже закінчувалася зима і сонце частіше стало з’являтися на небі.

В містечку вже потрохи почали забувати цю історію. Я навіть могла спокійно вийти до супермаркету, щоб купити продукти. Олексія посадили, а його мама уникала зустрічі зі мною. Життя помаленьку стало налагоджуватися, хоча мій душевний біль залишався таким же. Я навчалася на інплані, тобто це було те ж навчання, тільки не ходила в школу, а вчителі приходили до мене додому. Я надіялася, що Ірина Геннадіївна заспокоїться, і я зможу повернутися до школи, але на жаль, такого не сталося. Весь вільний час, я проводила за книжками, адже потрібно було здійснити свою мрію і вступити до медичного університету. До мене кожного дня приходила Маринка, розповідала про життя у школі, однокласників. Говорила, що тепер всі заспокоїлися, і дуже хочуть, щоб я повернулася до школи. Але, на жаль цього ніколи не станеться. 

Я чекала Марію Степанівну на урок літератури. Все було готове до навчання. Вона зайшла до будинку, я встала і привіталася з нею.

• Доброго дня, Поліночко! – привіталася вона. – Як у тебе сьогодні справи?

Хто найбільше мене підтримував у цій ситуації, це – Марія Степанівна. Вона з першого дня висловила свою позицію у мій захист, і говорила Ірині Геннадіївні про це. Але та пригрозила їй звільненням. Марія Степанівна розповідала мені про Влада,  що операцію успішно зробили. З ним все гаразд. І він зміг повернутися до своєї школи. Поки живе з мамою, адже буде вступати до тамтешнього університету. Я була дуже рада за нього. Хоча, дуже хотіла його бачити. Я зрозуміла, що він на мене ображений і не хоче навіть про мене чути, бо коли я телефонувала, телефон був завжди вимкнений. Отже, я повинна навчитися жити без нього, хоча це буде дуже важко.

• Що сьогодні будемо вчити? – запитала.
• Спочатку перевіримо домашнє завдання, а далі перейдемо до нової теми, гаразд?
• Так.

І ми розпочали навчання. Мені було дуже цікаво працювати з цією вчителькою, адже вона мене надихала. Її розповіді я слухала, можна сказати з відкритим ротом. І весь навчальний матеріал, я всмоктувала, як губка.

Навчання закінчилося і я запропонувала вчительці попити чаю. Марія Степанівна погодилася, і я буле дуже задоволена цим. За чаєм, ми багато розмовляли.

• Ти вже трохи забула його? – запитала вона.
• Ні, Маріє Степанівно, я не можу забути Влада. Я намагалася, але ніяк не виходить. А він, напевне вже мене забув.

Я опустила голову. Сльози наверталися на очі, але я стрималася.

• Дівчинко моя, кохання – це таке почуття, яке так швидко не зникає.

Потрібен час, щоб забути. От побачиш, ще кілька місяців і буде легше. Якщо Влад тебе кохав, то йому теж важко. – Вона обійняла мене. Я провела вчительку до дверей і прибрала свої речі зі столу. «А якщо він мене не кохав? – подумала я- то вже, напевне цілується з Олею». Від цієї думки мені стало не по собі. Щоб її відігнати, я ввімкнула на повну гучність музику на комп’ютері і стала співати.

Він сидів за столом і переглядав світлини на телефоні. Голова боліла від думок, а серце від кохання. Влад намагався викинути її з голови, просто розчинити це почуття у повітрі, але ніяк не вдавалося. Як вона могла? Він ж кохав її, хотів все життя прожити поруч зі своєю коханою, а вона – зрадила їхнє почуття. Він встав і пройшовся по квартирі. Мами вдома не було. Вітчим на роботі, а він після школи одразу ж повернувся додому. Хлопці раділи його поверненню, але він – ні.

• Ідемо з нами! – під кінець уроків запропонував Борис. – Потусимо, згадаємо добрі часи!
• Ні, якось не хочеться. – відмовлявся він. – Потрібно готуватися, адже скоро здавати іспити, тому я – пас.
• Останнім часом, я тебе не впізнаю – промовив Борис. – Що вона з тебе зробила, брате? Так, вона гарненька, але таке не пробачають. Зрозумій це!

Влад більше не хотів говорити про це. Так, Борис його підтримував після операції, хлопець поділився з ним, що сталося із Поліною, але викинути її з серця, він просто не міг. Вона, ніби скалка глибоко засіла у ньому. «Потрібен час,-  подумав Влад – а він, все лікує».

Музика голосно лунала на комп’ютері, а  голову заполонив образ Поліни. Він згадував, як вона раділа снігу, їхній подорожі. Яка мило позіхала, коли їхали в маршрутці. Серце стискалося від болю, чому так? Чому? Влад не міг нічого вдіяти, здавалося, що він сходить з глузду. Тому, вирішив піти до хлопців, щоб розрядити мозок.

Зідзвонившись із Борисом, Влад приїхав до їхнього місця відпочинку. У пабі він швидко знайшов хлопців, по їхній гучній розмові.

• Бро, привіт! Як це ти вирішив прийти, що замучила туга? – посміхнувся Борис.
• Можна і так сказати. – відпові хлопець.
• Сідай. Пиво будеш?
• Сьогодні, мабуть – так.

Хлопці замовили ще пива і гулянка розпочалася. Офіціант не встигав забирати пусті кухлі від пива, а хлопці ставали ще більш захмелілими. На душа ставало набагато легше. Влад зміг хоч на трохи забути свою Поліну, але не на довго. Він увімкнув телефон, а на дисплеї її фото. Він згадав про її зраду, і жбурнув телефон об підлогу. Хлопці затихли. Таким вони його ще ніколи не бачили.

• Брате, заспокойся! – підійшов розгублений Борис.
• Не можу! Не можу її забути, розумієш Борь. Як далі бути?