Глава 25

Зима сьогодні вирішила порозважатися і закидати снігом все навколо. Я прокинулася і виглянула у вікно. Сніг у повітрі кружляв з великою силою, що не було видно нічого навколо. Бажання іти до школи не було. Не тому, що не хотілося вчитися, а просто бачити своїх однокласників. Я подумала, а якщо Василь комусь із них розповів про той вечір? Я буду посміховиськом для всіх! Ксюша буде від радості плескати в долоні, а Влад, він залишить мене і не захоче більше бачити. Я не хотіла про це навіть думати.

Мама зайшла до мене, щоб запитати чи не передумала іти до школи. Побачивши мій настрій, почала вмовляти, щоб залишилася, але я сказала, що не хочу сидіти в чотирьох стінах сама, адже вона вже повинна була йти на роботу.

• Дивись, доню. Якщо буде важко, повертайся додому, я домовлюся з Марією Степанівною і вона тебе відпустить.
• Не хвилюйся, мамо. Все буде добре.

Мама пішла на роботу, а я почала збиратися. Синці на тілі, помаленьку зникали, а з ними і спогади про те, що відбулося. «Можливо, я забуду і більше ніколи про це не згадаю» - подумала я. Якби ж так було легко! Зав’язавши на шию теплий шарф,  я пішла до школи. На вулиці настільки замітало, що не було видно взагалі нічого і нікого. Маринку я не помітила, лише почула її голос, який лунав за моєю спиною. Вона нічого не змогла сказати, бо сніг залітав прямо в рот, тому дівчина лише помахала рукою. Так – само зробила і я. Маринка взяла мене під руку і ми, долаючи навалу снігу, поспішили до школи.

Нарешті прийшли! Ступивши в фойє школи, я подивилася на себе в дзеркало. Ну, справжня снігова баба, а Марина – снігурочка. Ми почали сміятися. Вслід за нами зайшов Влад. Маринка подивилася на нього і вигукнула: «О, сніговий дід!». Всі весело зареготали. Хлопець зрозумів, з чого ми сміємося, тому підійшов до дзеркала і обтрусив з себе сніг. Потім, підійшов до мене і скинув ці снігові замети з мене, рукою легенько торкнувшись моєї щоки. Я подивилася на нього. Сніжинки, які залишилися на його обличчі розтанули і тепер, маленькими крапельками, спускалися до низу. Маленька краплинка заблукала на його красивих губах і я пальцем забрала її. Він ніжно подивився на мене і поцілував руку.

• Дякую! – посміхнувся хлопець.

Ми стояли і дивилися один на одного. Думки, не дали змоги мені розслабитися і насолодитися цією миттю. Знову перед очима стояв Олексій. Я заплющила очі.

• Вибач, але нам з Мариною час іти! Зустрінемось в класі.

Подруга якраз струшувала сніг, який залишився на ногах, як  я з усією силою потягла її за собою.

• Ей! Це нічого, що я ще в снігу? – сперечалася подруга.
• В гардеробній закінчиш! – не переставала тягнути Марину за руку.
• Що сталося? – зупинила мене подруга. – Він щось сказав не те?
• Ні. Все було добре. До того часу, поки я не згадала про Олексія. – У мене по руках пробігли мурашки. – Як мені його забути, як? Я не можу забути про це. У розпачі, сльози почали навертатися на очі.
• Заспокойся, це зараз найголовніше. – повернула мене до себе дівчина. – І мені було важко, але я змогла. Ти також зможеш. Якщо- ні , тоді мій психолог до твоїх послуг.
• Ні. Думаю, що до цього не дійде.

Продзвенів дзвінок і ми, залишивши верхній одяг, попрямували на урок. Коли я зайшла до класу, у мене було відчуття, що всі знають про той вечір. Я хотіла вийти з класу, але Марина мене зупинила.

• Маринко, всі дивляться на мене. Мабуть, Василь їм про все розповів.
• Хто на тебе дивиться? Ти, що здуріла. Кожен займається своїми справами. Теж, мені придумала.

Я оглянулася навколо, правда всі готувалися до уроку. Хтось виймав підручника з сумки, дівчата про щось розмовляли, лише Василь стурбовано поглянув на мене.

Я сіла на своє місце. До мене підійшов Влад.

• Можна, я буду з тобою сьогодні сидіти за партою? – запитав він.

Як я можу сказати, що – ні. Я погодилася, не промовивши ні слова, показала рукою на вільний стілець. До класу зайшла Марія Степанівна. Розпочався урок. Я не могла зосередитися. Думки не давали мені спокою, тому я відпросилася з уроку і вийшла на коридор. Слідом за мною вибіг і Влад. Побачивши його, я пішла до туалету. Та він мене побачив і потягнув за собою. Він нічого не говорив, доки ми не прийшли до спортзалу. Влад притулив мене до стіни і уважно подивився на мене.

• Що з тобою відбувається, Поліно, поясни мені? – дивлячись на мене, говорив він. – Я не можу тебе зрозуміти, то ми спокійно розмовляємо з тобою, говоримо про почуття, далі - ти втікаєш від мене, наче маленька дівчинка. Я приходжу до твого будинку, хочу поговорити, а твій тато мене обманює, що тебе немає вдома, а ти – там. Я тобі не потрібний, скажи?  Мені вже набридло гратися.

Він помітив, що я почала плакати. Він пригорнув мене до себе, але я відкинула його руки і хотіла піти. Але, набравшись мужності, я викрикнула.

• Так. Ти мені не потрібний, ніхто не потрібний. Ненавиджу вас всіх! Ненавиджу!

Я опустилася на землю і стала плакати. На мій крик зі свого кабінету вийшла Ірина Геннадіївна.

• Влад! Що тут трапилося? Чому не на уроках?