Глава 8

Ми одразу ж попрямували до Маринки. Батьки моєї подруги, у нашому містечку мали свій бізнес.  Керували крамницями та єдиним шиномонтажем. Тому, своїй єдиній принцесі нівчому не відмовляли. Мене вони завжди радо зустрічали у своєму будинку і вважали другою донькою.

• Привіт, Полінко! – радо зустріла нас Ольга Вікторівна, мама Марини.- Як у тебе справи? Чомусь давно не заходила до нас.
• Добрий вечір. Все добре. Не заходила, бо не було часу. Ви ж знаєте, останній навчальний рік, потрібно готуватися.
• Можливо, поп’єте чаю? – запропонувала жінка.
• Мамо, ти нам вибач, але потрібно готуватись до уроків – обманювала Марина. - Трохи пізніше.
• Коли повчитеся, гукнете  мене, добре?
• Обов’язково.

Ми пішли на гору. Зручно вмостившись на дивані, я почала розповідати про тата, зустріч з ним. Сльози лилися рікою, настільки було важко в це повірити. Подруга заспокоювала мене, плакала разом зі мною, і на душі, справді ставало легше.

• А потім, коли я поверталася додому, зустріла Олексія. - Я зупинилася. Перевела подих.
• І що? – подруга слухала мою історію, ніби сюжет якогось фільму.
• Він хотів мене силоміць затягнути в машину, уявляєш.
• Ти, що! – подруга налякано дивилася на мене. Він…тебе…згва..
• Ні, ні. Хоча, якби не Влад, можливо було б і таке. - Від цієї думки, мені стало ще страшніше. - Олексій зміг би це зробити!
• Веселий день, ти провела, подруго!– промовила Марина. - Як ти взагалі ще не здуріла!Якби це трапилося зі мною, я б знову відвідувала б свого психотерапевта, а ти – молодчинка! – заспокоювала мене дівчина. - Твій тато – покидьок. Він вам не потрібен. Ще й до всього той навіжений Олексій, ну й придурок. А що Влад? Як він там опинився?
• Я не знаю. Мабуть йшов за продуктами до супермаркету. Не знаю.
• Він тебе не провів додому? Залишив саму?
• Ні, провів додому. Але, я була настільки налякана, що дорогою мовчала.
• Ну, а коли прийшли?
• Подякувала і пішла додому.

Подруга розреготалася.

• Пішла додому, серйозно? – не зупиняла сміятися Маринка. – А віддячити своєму рятувальнику?
• Як віддячити? Я сказала – дякую. А що ще потрібно було зробити? – здивувалася я.
• Хоча б поцілувати в щічку. Я взагалі дивуюся, що він в тобі знайшов. Владу ти подобаєшся, а ти його ігнориш. Рятує від Олексія, не відводить від тебе погляду. Вірш присвятив тобі. А ти? На його місці, я б давно вже замутила б з іншою. От, наприклад з Ксюшою. Подруго, поки ти будеш плескати вухами, вона його у тебе відбере, зрозумій це. Ти ж не маленька дівчинка, а вже доросла. Коли до тебе це дійде.
• Просто я боюся, що він мені зробить боляче. Так, як тато зробив мамі.
• Так не всі ж такі, як твій тато. – продовжувала Марина. – Тепер що, взагалі ні з ким не зустрічатися! Та ж заміж виходити за нього, він тобі не пропонує.
• Добре. Завтра побачимо.
• Молодець! Правильне налаштування, принцесо! – промовила подруга. – Тепер, чаю?
• Думала, що ніколи не запропонуєш. Яка я щаслива, що ти в мене є.

Ми обнялися і попрямували на кухню, де вже нас чекала мама Марини і запашний, гарячий чай.

• Ви довго займалися. Мабуть зголодніли?– промовила Ольга Вікторівна. – Прошу до столу.

Ми довго розмовляли, сміялися. В той момент, я забула про всі свої негаразди, коли задзвонив телефон.

• Алло, мамо, щось трапилося? – схвильовано запитала.
• Доню, ти де? Я хвилююся.

Я забула передзвонити мамі.

• Матусю, вибач, забула. Я зараз в Марини. Ще трішки, і буду йти вже додому. Все добре?
• Так. У мене для тебе є новина. – радісно сказала мама. - Чекаю тебе вдома.
• Добре. Бувай!

Я ще трішки посиділа і вирішила йти додому.

• Дякую, вам за приємний вечір. Мені вже час іти додому.
• Я проведу тебе – сказала Маринка.

Ми пройшлися вулицею, попрощавшись з Мариною, я побігла додому.