Глава 6

Нарешті п’ятниця. Ранок зустрів мене з особливою радістю. Так, на вулиці падав дощ. Великі краплі падали на підвіконня. «Привіт, дощику» - задоволено вигукувала я. Я знала, що ти завітаєш до мене, чекала тебе, адже саме ти, мене зрозумієш і вислухаєш, як ніхто – інший. Порадь, що мені робити? Як бути?». Та відповіді я не почула. Лише крап – крап-крап.. Ось і ти не знаєш. Що ж мені говорити?!»

Час збиратися. Спустившись на кухню, побачила маму. Вона – плакала. Сльози котилися на її улюблену скатертину.

• Мамо, щось трапилося? Щось з татом? – перелякалася я.
• Ні, ні, що, ти доню – заспокоювала мене мама. Я…я..

Мама плакала, але я не могла зрозуміти чому.

• Мамусенько! Це через мене, тоді – вибач, я просто не мала часу тобі все розповісти, я хо… Мама перебила мене.
• Тато знайшов іншу жінку. Він нас покинув – тремтячим голосом промовила мама.
• Що? Як? Чому?

Безліч запитань роїлися у моїй голові. Як він міг так з нами вчинити.

•  Мамочко, заспокойся, не плач – заспокоювала я. - Можливо це жарт? Тато в нас ще той жартівник.
• Ні, доню. Справді. Зібрав зранку свої речі і поїхав до неї. Сказав, що більше не кохає. Допомагати буде, але заява на розлучення вже подана.

Мама заплакала ще гірше. Істерика не припинялася, тому в школу, я не пішла. Ми просиділи розмовляючи цілий день. Ближче до вечора, матуся заспокоїлася. І тоді, я вирішила знайти тата. Дуже вже хотілося дізнатися, чому він так вчинив.

• Мамо, ти відпочинь трохи. Я хочу ненадовго відлучитися? – промовила вдягаючись я.
• Звичайно, донечко. Не переживай за мене, нічого поганого не станеться. Іди, не турбуйся за мене.
• Я піду до Марини – обманула я. Хочу взяти у нею домашку, я ж пропустила сьогодні.
• А телефон? Так, можна ж подзвонити?
• Ні, краще піду. Трохи розвіюсь – наполягала я.

Тепло одягнувшись, взяла парасольку і попрямувала до тата на роботу.

У фойє мене зустрів охоронець.

• Вам до кого? – запитав.
• До Олега Васильовича Старицького, я його донька.
• Чекайте, зараз доповім.

Кілька хвилин чекання і мене запросили на гору. По дорозі до татового кабінету, я думала, що йому сказати. Як мені дивитися йому в очі?

Тато сидів у своєму кабінеті. Зачинивши за собою двері, я сіла навпроти нього. Ми – мовчали. Кілька хвилин, які ми сиділи мовчки, були для мене вічністю. Я не витримала:

- Тату, це правда?

- Що саме, доню?

Ще й вдає із себе невинного.

• Ти нас покинув? – запитала.
• Я вас не кидав. - Він не знав, як правильно пояснити ситуацію. - Розумієш, доню, я кохав твою маму всім серцем, думав, що найкращої жінки мені вже ніколи не знайти. Але ця домашня рутина, просто «з’їла» наше кохання. Мені стало набридати дивитися на неї, коли вона ходить в тому  розтягнутому, старому халаті, ніякої зачіски, макіяжу. Постійні сніданки, вечері. Вона за ці роки, просто перестала пахнути жінкою. А тут, Ірина….- він зупинився. - Вона, як ковток свіжого повітря увірвалася у моє життя. Така дбайлива, ніжна..
• Досить. Як ти міг? – не витримала я. - Через тебе, мама залишила навчання, хоча могла після мого народження повернутися до університету. Але, пожаліла тебе, щоб освіту здобув ти. Кожен раз жаліла щось собі купити, бо гроші потрібно економити Олегу на новий костюм, куртку. А ти… - я заплакала. - Ти іншу знайшов, так віддячив їй? Більше я про тебе не хочу ні чути, ні знати тебе. - Я встала йти, він хотів мене зупинити. Але більше слухати його, я не хотіла.
• Прощавай, живи тепер зі своєю Іриною. Про нас з мамою забудь.
• А як ви будете жити без моїх грошей?! – зі злістю вимовив він.
• Нічого, якось проживемо. Це тепер тебе нехай не хвилює.

Я вибігла і не могла наковтатися повітря. Сльози душили мене від образи, розчарування. Як після такого вірити чоловікам, як!!!! Ненавиджу їх, ненавиджу його!

Поки дійшла додому, я трохи заспокоїлась. Зайшла до супермаркету, купила кілограм смачного морозива і великого торта. Задоволено вийшла, подумала «маленький анти стрес для нас з мамою». За цей час, дощ перестав падати і на небі з’явився місяць. Пройшовши декілька кроків, почула як ззаду мене зупинився автомобіль.

• Поліно! – хтось мене погукав.-  Зачекай!

Я зупинилася. І просто обімліла. Олексій…Що ж робити?

• Привіт. Ти куди прямуєш? – ввічливо запитав. - Давай, я підвезу?
• Ні, дякую. – відмовилася . - Я хочу пройтися. Важкий був день і..

Він схопив мене за руку.

• Скільки вже можна ламатися? – стис міцніше мою руку. - Сідай, я сказав..
• Відпусти! – трималася з останніх сил я. - Нікуди з тобою я не піду.
• Підеш, ще й як підеш. Він став мене тягнути до машини. – Немає більше твого захисника. Бачиш, а? Я ж казав, будеш моєю.
• Мені боляче, відпусти, будь ласка. Я буду кричати! – наполягала я.