Моя мама вчилася на третьому курсі юридичного університету, коли познайомилася з татом. Високий, зеленоокий брюнет швидко полонив серце сільської дівчини і вже на 4 курсі, вона завагітніла і була змушена залишити навчання. Тому, після мого народження вже не захотіла повертатися до університету, хоча і фінансів не було для подальшого навчання. І мама, назавжди залишилася домогосподаркою. Хоча, я їй за це дуже вдячна. Адже, тато багато працював і йому не завжди було часу зі мною погратися. Тому, мама замінила його. Ми ходили в парк на прогулянки, каталися на велосипедах, а ще – були найкращими подругами. Тому, секретів у мене від неї ніяких не було.
Поки я одягалася і вплітала стрічки у моє довге, кучеряве волосся, мама вже стояла одягнена з букетом квітів біля машини і гукала мене. Я швиденько зібралася і побігла до машини.
8.55 і ми мчимо до школи. Телефон червоний від дзвінків: класна керівничка, староста класу, Маринка – всі на мене чекають.
- Мамо, жми на газ – хвилюючись прошу маму. Як таке могло трапитися. Я ніколи не запізнювалася до школи на уроки. А тут, треба запізнитися на перше вересня. – сльози мимоволі покотилися додолу.
- Так, не плакати! – заспокоювала мама. - Ми встигли. Бачиш, тільки все розпочинається. Справді, біля школи тільки вишиковувалися учні, а мої однокласники ще не виходили.
- Дякую, мамусечко – полегшено зітхнула я.
- Я ж говорила, що встигнемо. А тепер подивись у дзеркало, підправ макіяж і впевнено - вперед – сказала мама. - Я буду тримати за тебе кулачки.
- Ок. Набравшись сміливості, я попрямувала у школу. Трохи незручно було проходити через велику кількість людей, адже у нас на шкільних святах завжди було людно. Ось і шкільний хол.
- Поліно, ти, що здуріла? Де ти була? Ми тільки тебе одну чекаємо – невдоволено сказала Ксюша, староста класу.
- Отака її пунктуальність – просичала Іра.
Взагалі у нас клас завжди був дружній, я спілкувалася з усіма однокласниками. Але розуміла, що не всім подобаюся. Ксюша Старицька була відмінницею, активісткою класу, тому була дуже самовпевнена, а Ірина Минько– її подруга, була «слабенькою» у навчанні, і у всьому наслідувала Ксюшу, тому завжди була біля неї, ніби маленький цуцик.
Я сумно опустила очі. Вони набралися слізьми, але я взяла себе в руки.
– Не плакати, я сильна і витримаю навіть таке – подумала я. З гордо піднятою головою, я стала в кінці вишикуваної колони. Маринка винувато дивилася на мене, але вже нічого зробити не могла.
Підійшла наша класна керівничка Марія Степанівна. Вона була дуже гарна жінка, хоча сивина вже торкнулася її шикарного, довгого волосся. Марія Степанівна ніколи нас не сварила, і ставилася до всіх однаково. «Улюбленців» у неї в класі не було. Всі – рівні. Можливо саме за це, всі учні її поважали і любили уроки зарубіжної літератури.
Марія Степанівна всіх перерахувала, ніби курчат. Було навіть трішки кумедно за цим спостерігати.
Ми всі обернулися. Дівчата задоволено посміхнулися, а я лише краєм ока, встигла його побачити. Та особливої уваги, тоді я йому не приділила. «Ну, хлопець, як хлопець» - подумала я.
Деякі дівчата невдоволено перевели на мене погляд, були й такі, які хотіли помінятися хлопцями зі мною, щоб стати з Владом у пару, але часу на це вже не було.
На подвір’ї прозвучав гімн і розпочалося свято. Ми взялися за руки і попрямували на вихід. Я дуже хвилювалася. Руки мимоволі стали тремтіти. Помітивши це, Влад сильніше її стис. Я подивилася на нього, наші погляди зійшлися. Його темно – зелені очі, ніби заспокоювали мене. Людей з таким кольором очей, я ще не бачила.