Глава 1
Дощ…Напевно, мало хто його любить. Навкруги сирість, безкінечні краплі падають на землю і ми, повинні ховатись по будинках і з важкістю спостерігати за дійством, яке розпочалося надворі. Я не належу до числа цих людей, бо обожнюю дощ. Адже саме він, створює атмосферу спокою, коли можна про щось помріяти, в думках втілити свої найзаповітніші бажання. А ще- це час для того, щоб посумувати, бо не завжди все, що ми задумуємо здійснюється і люди, своїми вчинками, можуть нас образити.
- Полю! Спускайся вечеряти, – почувся голос мами. – Ми чекаємо.
Ось мої посиденьки з дощем і закінчилися. Я вилізла з-під ковдри і попрямувала на кухню.
- Бувай дощику, - сказала я. Зустрінемось після вечері. Посміхаючись, зайшла на кухню і приєдналася до своєї маленької сімейки.
- Знову про щось мріяла, – помітив тато. – І де цього разу подорожувала?
Я посміхнулася. Але нічого не відповіла. За стільки років, тато вже вивчив мене. Він знав, що я ще та мрійниця, адже ще з самого дитинства, ми з ним уявно подорожували незвичайними планетами, були чудовиськами із країни Зум і невгамовними гномами Дім і Пім. Це мій люблячий татусь навчив мріяти.
- Полю, завтра 1 вересня. Ти підготувалась до шкільного свята? – запитала мама.
- Ох, дійсно – згадала я. Ще не попрасувала сукню на святкову лінійку і стрічки не підготувала. Дякую мамо, що нагадала – весело защебетала я і поцілувала маму. – Поки не забула, потрібно бігти, підготувати все.
Я попрямувала нагору. Це мій останній рік у школі. Так, я – випускниця. І сумно про це згадувати, адже дитинство майже закінчилося і перед нами відкриються двері у невідоме, доросле життя. Що нас чекає попереду? Як воно нас зустріне? Трохи лячно стає на душі, але ж всі ми повинні подорослішати. Так?
Наготувавши своє святкове вбрання, я зателефонувала до своєї подруги Маринки.
- Привіт, подружко! Як справи? Підготувалась вже до 1 вересня?
- Привіт – позіхнула дівчина. – Звичайно, що так– відповіла. А ти?
- Так. Ти ж мене знаєш. Я у цих питання пунктуальна.
- Так – так. Ми тебе знаємо. Слухай, забула сказати тобі цікаву новину –заторохкотіла Маринка. – У нашому класі буде вчитися новенький учень – засміялася Марина. – Онук нашої Ірини Геннадіївни. Там така історія, ти впадеш. – продовжила вона.
- Давай вже розповідай. Маринка завжди вміла зберігати інтригу. Інколи, це навіть дратувало.
- Тоді, слухай мене уважно. Його батьки розлучилися і він, уяви собі, вирішив залишитися з батьком. Вчора вони переїхали у наше містечко. Мама мені розповідала, що після приїзду син Ірини Геннадіївни, щось сильно з нею сперечався. А вона – тільки похитувала головою.
Маринка замовкла. А я, перевела дух. Моя подруга дуже любила пліткувати, цього від неї просто не відібрати. Але я її люблю і таку, бо ми з першого класу разом. Скільки ми всього прожили … І невдачі були на нашому шляху і сварки, але ми це все пережили. І наша дружба від цього стала ще сильнішою.
- А ще…- хотіла продовжити дівчина, та я її випередила.
- Марин. Давай, ти мені все розповіси завтра, добре? Нам вже час відпочивати – сказала я.
- Ну, дивись…Я ще не встигла тобі розповісти про нього, ну нашого новенького, але якщо тобі не цікаво…- зупинилась Марина- тоді не буду заважати твоєму відпочинку.
- Не ображайся, будь ласка. – помітила, що подруга засмутилася. -Ти, неодмінно мені все розповіси завтра, добре?Ну, правда, очі просто зліпаються- наполягала я.
- Тоді вже добре, сонько. Завтра зустрінемось на лінійці.
Відклавши телефон, я закуталася в теплу ковдру і міцно заснула. А дощик і далі продовжував тихенько стукотіти по підвіконню, ніби наспівував мені чарівну колискову.