Розділ 38. Мила. Життя після

      На наступний день після повернення розбираю валізу і закидаю дещо з речей в прання. "От і добре, -  задумливо погладила шовковисту тканину золотавої сукні в якій ходила з Олегом на побачення і повісивши її в найдальший куток шафи, зачинила дверцята. - Тепер можна й забігти до сестри привітатися. Ще пороздаю подарунки і поїду до бабусі в село. Зализувати душевні рани." 

     От хто-хто, а бабуся мені сумувати точно не дасть! Так я думала коли заходила на знайоме з дитинства подвір'я. Власне, як думала так і сталося. Мене як взяли в оборот з допомогою по господарству, так тільки вночі й згадувалося про ті пригоди. Та й то - на пару хвилин, перед тим як втомлене тіло відключало "енергопостачання" і забувалося міцним сном до самого ранку. А я й рада. Навіть сама напросилася перефарбувати паркан, ще й заявила, що й на горищі треба було б лад навести. Хочеться все-все переробити. Може хоч тут лад наведу, коли вже в душі таке безладдя твориться.  

      Звісно, така зайнятість зовсім не заважала мені інколи тихенько шморгати носом під час просапування городу (зі сторони напевно виглядало наче я бур’яни жалію) і  в короткі хвилини перепочинку. Як от зараз, коли продовжую сидіти на верхній гілці абрикоси після того як зняла три відра фруктів.

      Смакуючи черговий духмяний плід і мрійливо вдивляючись в прозору блакить неба змахуючи з щоки непрохану сльозинку. Я не обурююсь, просто тихо сумую. Мої мрії повсякчас повертаюсь мене в день нашого розставання. Але там, як в найкращих традиціях голлівудських мелодрам, Олег на автомобілі наздоганяє автобус на якому я поїхала, перегороджує шлях і під невдоволені сигнали інших учасників дорожнього руху зізнається мені в коханні. Звісно я в цей момент кидаюся йому на шию і плачу від щастя, а потім ми разом вирушаємо в захід сонця. Або інакше. Ось я вже майже сіла в автобус. Хтось торкається моєї руки якою тримаюсь за поручень. Я обертаюсь і ми зустрічаємося поглядами. Це Олег. Здивовано і розгублено усміхаюсь. Він гнівно і пристрасно впивається в мої вуста поцілунком, а потім тихо шепоче слова кохання і обіймає: “Від кохання що народилось в наших серцях не втечеш. Ти не можеш від мене поїхати, адже наша історія кохання лише починається.” На задньому плані від'їжджає мій автобус полишаючи нас самих на паркуванні. Ех, мрії, мрії... 

- Людо, ти там що, застрягла?! Чи може в вирій готуєшся летіти? - гукає бабуся. 

- А може й готуюся, а може й полечу, - тихо бурчу я. І вже голосніше додаю: 

- Та злазю вже! - час повертатися на грішну землю. 

        Звичайно від бабусиного чіпкого погляду не сховалася моя кисла фізіономія і відсутність настрою, та я й не приховувала - одразу пояснила, що познайомилася з гарним хлопцем та нічого не склалося. На що отримала ємкий коментар "Якщо твоє, то нікуди не дінеться."  Та й то так. Отже, не моє. Та від того не менш сумно. За ті  кілька днів, що були разом, душею прикипіла до красунчика, звикла до його рук і поцілунків, звикла до його пестощів, звикла думати про нього. Ах, Олеже, звідки ти взявся на мою бідну голівоньку! 

       Тиждень минув. Сьогодні їду додому. Завтра з самого ранку на роботу. Мене знов затягне в себе круговерть звичайного життя, де вже не буде місця чарівним зеленооким незнайомцям, романтичним вечерям на узбережжі, нічним танцям і п’яним одкровенням на дитячих гойдалках в тихому чужому подвір’ї. 

 Бабуся як завжди намагається дати з собою всього і побільше. Апелюючи до того що в мене всього дві руки  і взагалі я дівчина, а не віл, намагаюся позбутися хоч частини пакунків. Та де там! Мене вже ніхто не чує, бо вона вже організовує для мене проводжаючих до маршрутки, ще й швиденько телефонує батькам аби зустріли. От же ж, невгамовна жінка! Цікаво, а я буду такою активною як вона, коли мені стукне 79? Хоча тут швидше питання, чи доживу до такого поважного віку.  

Коротше, затія повернутися в місто як біла людина провалилася. Мене навантажили клунками і впхнули до маршрутки, по приїзду в місто вийняли і повели додому. Так що йду я така красунечка по знайомим вулицям - дещо розпатлана, дещо спітніла, з великим пакетом (не дам же я батькові все самому таскати) і своїм рюкзаком для подорожей. Вже біля двору дзвонить телефон. Невідомий номер. Батько йде далі, а я гукаючи що зараз прийду і зупиняюся на лавці біля будинку. Поглядаю на телефон що продовжує дзеленчати. Нерішуче беру слухавку. 

 - Тільки не кажи що не рада мене чути, бо я дуже радий. 

 - Олег?! 

  - Так, кицю, це я. Давай зустрінемося?