Розділ 35. Мила. Це він?

- Геть пішов!  - штовхаю його колінами, намагаюсь вирвати з захоплення руки і що дивно -  зовсім не відчуваю паніки при цьому. Відчуваю дику злість і гнів. Хочеться йому голову розтовкти о цей стіл і руки повідривати. 

- Та годі ламатися... знаю що мене чекала... бачив що в барі лиш ціну собі набивала... я все зрозумів, - тягнеться до мене своїм слинявим ротом. 

Це що, той типчик з танців? Боже, яке ж воно кончене! Напевно не просихає всю відпустку. 

- А щоб тобі повилазило, виродок! Бачив він! - борсаюся і нарешті вириваю одну руку і впиваюся в обличчя намагаючись роздряпати очі. - Йди до бісової матері! - здається він вже  зрозумів що зараз його позбавлять зору і відхиляється чим я й скористалася відкидаючи його від себе і вилітаючи з цієї альтанки, яка тепер зовсім не здається мені романтичною і затишною.

    Тільки розвертаюся бігти, як ця погань хапає мене за ліву руку. Та бодай тебе чорти вхопили! Він же п’яний, де ж “обіцяні” МОЗ загальмованість дій і погана координація? Чого ото він десь під лавочкою не спить, до нормальних людей пристає? От мій дідусь як знаходив пляшку самогону, припасену бабусею для різноманітних настоянок і розтирок, то так себе не поводив. Він сідав собі біля двору і всім перехожим жарти відпускав, а потім спати йшов. Бабуся так лаяла його, так лаяла, казала “Ганьбиш мене на всю вулицю!” Пф! Хіба то ганьба? Ось ця людина дійсно ганьбиться. З розвороту б’ю правою. Дідько, тепер рука болить! Краще ногою чи коліном вже бити. 

    Мене несподівано відтягують від того непотреба, що тепер тримається за голову (сподіваюся, я йому хоч носа розбила) і “нагороджують” мого опонента комбінацією ударів в голову і тулуб. Гарні такі удари, аж око радіє. Чолов’яга тепер валяється на тротуарі, а парубок обертається до мене. Це Олег. Він з тривогою поглядає на мене і обіймає. Заспокійливо гладить по спині: 

-  Все добре, все добре, - примовляє він, а мене чомусь починає трусити. Якась запізніла реакція. Чи то від адреналіну відкат? 

    А ось і охорона прибула. Майже вчасно. З’ясовують обставини і встановлюють особистості. З’являється представник адміністрації. Олег відповідає на всі питання особисто, не випускаючи мене з теплого кокону захисту створеного його обіймами і залучаючи мене хіба тільки аби назвалася, і підтвердила що не знайома з нападником. Адміністратор вибачається за цю подію і обіцяє потурбуватися про дуже нав’язливого залицяльника. Ага, це в них напад з домаганнями так  називається?! Олег спохмурнівши ще більше, в свою чергу, пообіцяв  адміністратору контролювати як вони “турбуватимуться” і висловив упевненість , що в її інтересах аби в мене найближчим часом з’явилися більш приємні спогади про цей відпочинок. Я нічого не зрозуміла, що він хотів цим сказати. Адміністратор зробила вигляд що зрозуміла і запропонувала на  сьогодні розійтися, запевнивши що завтра зі мною зв'яжеться. Ой, та нахіба воно мені потрібно? Мені б десь спокійно посидіти. Чи полежати. Прийти до тями. Олежко наче відчуває мій настрій, забирає мої речі й веде кудись: 

- Ще хочеш морозива? 

- Аж ніяк, - з мене виривається нервовий сміх. 

- От і чудово! В мене і без морозива вдосталь всіляких наїдків: коньяк, вино, віскі. Як думаєш, зможеш щось обрати на твій смак? 

Сміюся у відповідь і навіть трохи заспокоююся: 

- Навіть і не знаю що обрати, все таке смачне, - підігрую.  

Вже в котеджі, після того як я сіла на диван і відпила з запропонованої склянки коньяку мене повністю відпустило напруження. 

- Добре, що я тебе вчасно відтягнув від того чувака. Ти б його вбила, - тепло усміхнувся пригортаючи мене до себе і відпиваючи зі свого стакану. 

-  Може б і вбила, але то було б не скоро. А от в тебе вийшло його знешкодити досить швидко і професійно, - віддаю належне без усякого сарказму та підтекстів. 

- Має ж бути зиск з усіх тих тренувань що я відвідував і відвідую, - ніжно цілує у щічку, погладжуючи моє волосся. - Буду тепер лупцювати твоїх залицяльників. 

- Погоджуюсь! Отримані навички та знання мають обов’язково застосовуватися на практиці, - сміюся. 

- Чудовий тост! - дзенькаємо склянками і мій погляд фокусується на його руках, а саме збитих кісточках. 

- Доблесний лицарю, - усміхаючись звертаюсь до Олега, - в двобію ви отримали поранення. Дозвольте мені в знак своєї прихильності особисто обробити ваші рани? - Олег відверто засміявся, але став розмовляти так само манірно, як я. 

- Леді, для мене великою честю було опинитися поряд з вами в такий непростий час і я з гордістю буду носити шрами від поранень на своїх руках. Навіть наступні покоління мого роду будуть прославляти героїчний подвиг свого предка , тобто мене, у віршах, переказах і легендах! - напевно аби довершити образ він би вклонився знявши шляпу, та наразі мій лицар сидів, ще й без шляпи, тож простягнув мою долоню до себе і поцілував кінчики пальців. Чомусь знітилася від такого скромного прояву уваги. 

- Годі блазнювати! В тебе є аптечка? - обірвала його жартівливі міркування. 

- Так, - задоволено промуркотів він, - поглянь в ванній кімнаті. 

    Швиденько підхопилася і направилася в ванну. Там дійсно в тумбі знайшовся пластиковий бокс з характерним знаком червоного хреста. Перш ніж повернутися до хлопця оглянула себе в дзеркало, поправила одяг, нашвидкуруч вмила обличчя і пригладила розтріпане волосся.  

Тим часомОлег розглядав руки напевно зважуючи потребу в медичній допомозі. Бокс поклала на столик. Розкрила. Так, тут є все що потрібно.  

- Чому віддаєш перевагу? Перекис, хлоргексидин?  Чи може бажаєш гострих відчуттів? То є йод, спирт. 

- Обираю перекис, - спокійно відповів він. 

- В нас з сестрою в дитинстві часто були збиті лікті і коліна, - вирішила поділитися спогадами поки відкорковувала баночку з рідиною і змочувала нею ватний тампон,- і їх завжди обробляли зеленкою, зрідка йодом. Мені дуже запам’ятався один випадок. Влітку, мені на той час було 6 чи 7 рокі, я добряче розбила коліна впавши на нерівній асфальтованій доріжці. Ще й будяками покололася. Вони скошені валялись обабіч доріжки, куди я власне й скотилася після падіння. - Олег витягує перед собою руки, демонструючи готовність. Ніжно, ледь торкаючись обробляю ранки.-  Отже, прийшла я в бабусин двір, взяла пляшечку зеленки, вату і йду до мами в город. І плачу. Бо мені було боляче. А ще, бо знала, коли мазатимуть коліна буде ще дужче боліти. Але все одно плакала і йшла. - Витерла шкіру навколо ран сухим диском і заклеїла їх пластирами. - Чому раніше не користувалися перекисом водню? З ним приводів для сліз було б трохи менше.