Розділ 32. Мила. Вечірні розваги.

    “Серйозно?! Олег, як ти міг! Я там мучуся! Вагаюся в чому перед тобою постати! Поневіряюся, чи не виглядатиму як хвойда вийшовши до тебе, мій любий, в самому пеньюарі? Чи не відштовхну тебе визнавши, що теж тебе бажаю і фактично запропонувавши себе? А тобі байдуже на мої страждання! Ти просто заснув. Заснув! А я ж поспішала... Та я поставила новий особистий рекорд з швидкості миття і вкладання волосся! Так, визнаю, визначалася що одягти (чи чого не одягати) я дещо довго, та й то, не більше 10 хвилин зайняло. То ж невже я забагато хотіла? 30 хвилин очікування, то забагато?! Та я в універ на пари й більше запізнювалася і нічого, викладач не засинав!” 

    Обурювалася я звичайно мовчки, дивлячись на сплячого, тихо посапуючого Олега і його умиротворений вираз обличчя. Очманіти... Злість схлинула, на її місці залишилася розгубленість. Якось я не так собі все уявляла. Думала пройдуся до нього. Він піде мені на зустріч . І тут - спалах пристрасті! І ми вже в ліжку! А він виявляється вже. В ліжку. Точніше на дивані. 

    Розсіяно споглядаючи цю картину взяла до рук склянку зі столу і випила все що там лишилося. Ой, як пече! Відкрила коробку з піцою і швидко засунула до рота шматок, а потім і другий. Заїла салатом. Чудово. Залишилось лише прибрати “місце злочину” і самій звідси прибратися. Поклала коробки з їжею до холодильника. Покосилася на порожню склянку. Так не годиться. Зараз визначу що пив Олег і знов наповню його стакан. Хай стоїть, як він його залишив. 

    На барній стійці знайшла декілька відкоркованих пляшок алкоголю. Перенюхала всі. О, ось це схоже. Налила. Спробувала. Так, це воно. Написано “Віскі”. Буду знати, яким напоям ти, мій любий вовче, віддаєш перевагу. Поставила стакан на стіл біля Олега, а сама пішла готувати чай. Коли повернулася до нього з чашкою гарячого напою, він ще спав. 

    Всі ці нехитрі дії привели мене до тями та прогнали упадницькі думки. Олег просто втомився, стільки годин за кермом... А ця подорож? Він же присвятив весь свій час мені. Так, я не просила його ні про що, але ж так приємно - коли не просиш, а тобі дають. Дають приємні враження, тепло, емоції...  

    Присіла поряд. Торкнулася долонею його чорного волосся. Моє любе вовченя, який же ти милесенький, коли спиш. І зовсім не вселяєш острах, як на початку знайомства. Провела кінчиками пальців по його обличчю і короткій щетині підборіддя. А він навіть не поворухнувся. Ото міцно спить! В голові загорілась цікава ідея. “Ну що, вовчику-братику, так вже й бути, прощаю тобі недоречний сон. Але погодься, ти все ж маєш якось “компенсувати” таке явне нехтування прекрасною дівчиною, тобто мною? Так? Так! Ти запам’ятаєш, що поряд з дівчатами просто так краще не засинати!” Все це я тихенько проговорювала усміхаючись, хіхікаючи і шукаючи свою косметичку. Через 5 хвилин олегова гарненька мордочка стала ще гарнішою: довгі вусики, чорненький носик, брівки підмальовані. Просто хлопчик-котик, няшка! Так, треба фото. Обов’язково треба зробити фото. Ракурс тільки підберу підходящий. Зробила пару селфі поряд з ним. Не те. А що, як сфотографуватися в його обіймах? Спробую, все одно він не поспішає прокидатися.  

     Обережно вкладаюся поряд поправляючи халат надітий поверх чорної шовкової комбінації - мого “бойового обладунка”, що так і не став сьогодні в нагоді . Вмощуюся зручніше, кладу його руку на свою талію, притискаюся носиком до його носика і клац. Є фото. Роблю ще парочку. Прикольно вийшло. Тепер можна відпочити, місія виконана. Усміхаюся. Тепло від їжі і віскі приємною тяжкістю розійшлося по тілу. Зараз ще трохи полежу в олежкових обіймах, насолоджуся теплом його тіла, приємним запахом і піду до себе. Та й не хочу я опинитися поряд коли він побачить своє прикрашене обличчя, в жодному разі! Мені ще жити не набридло! Тож, нічого тут розлежуватися. Ага... 

     А добре ж ми відпочили... І весело було, мені. Йому теж, я знаю. А буде ще веселіше. Хі-хі. Це я про те, коли він помітить зранку, який я йому “макіяж” зробила. А мені час йти... Прикриваю очі, вкотре вдихаючи аромат його тіла і дивуючись з того, наскільки він мені приємний... І серце Олега під моїми долонями так рівномірно і заспокійливо “тук.. тук... тук...” Все, зараз встану тихенько, перевдягнуся і піду зачинивши за собою двері. Може, ще ковдрою вкрию мого красунчика. Шкода ж буде ,як знов захворіє. Лікувати ще його. Хоча, він такий гарячий і в його обіймах так тепло... Тук.. Тук... Тук... Треба вже йти... Треба йти... Треба...