Розділ 28.3 Олег (продовження)

    В барі отелю замовив крихітці коктейль і ненав’язливо запропонував. Вона відмовилася та потім все ж спробувала. А далі ми обіймались, цілувались, танцювали. Я й не помітив, як за цей невеликий проміжок часу дівчина випила ще три келиха. Так, я хотів аби вона розслабилася, але ж не до втрати свідомості! Треба її пригальмувати, хоч вона й виглядає досить тверезою. Прогулянка нічними вулицями міста наче повернула мене в шкільні роки – обійми, солодкі поцілунки, морозиво, жарти… Все просто чудово! Всі думки зникли з голови, є тільки я і дівчина в моїх обіймах, і поскрипування старої гойдалки. Ми поза часом і простором. Не відіграє жодної ролі те, що сидимо на дитячому майданчику, а не в розкішному люксі, і пануюче в душі відчуття затишку та легкості  пов’язане з людиною, а не місцем, пов’язане з цією неймовірною дівчиною. Мила задрімала і її тепле дихання тепер лоскотало мою шкіру. Надворі стало прохолодно, час повертатися. Поцілував дівчині шийку, вушко. Вона лише солодко зітхнула, піддаючись назустріч. У світлі нічних ліхтарів видно як злегка затремтіли її довгі вії, але очі вона так  і не розплющила.

- Сонько, - хрипло прошепотів їй на вушко, не припиняючи цілувати - просинайся, - теплі м’які вуста манять до себе знов і знов.

    Нерозбірливо мугикнувши і відповідаючи на поцілунок Мила все ж завовтузилася в обіймах і підняла на мене свій затуманений погляд. Насупившись сфокусувалася на моєму обличчі і зі словами «О, Олег!» розпливлася в посмішці. Не зрозумів. А які ще були варіанти? Кого вона думала тут побачити?!

- Може, ще посидимо? Так добре з тобою… обійми мене ще! – і почала залазити мені на коліна укутуючись моїми руками. Ні, ну ви таке бачили?! Ще ніколи мене так нахабно не використовували в якості ковдри. Або вона ще в стані напівсну, або дається взнаки випите раніше.

- Ходімо до номеру відпочивати.

- Я так заморилася, спати хочу. Може понесеш мене на руках? Хочу на руки! Ти такий сильний, гарний… і руки в тебе теж є, -задумливо промацує м’язи на грудях і руках, - сильні. Так ти понесеш мене? – з сподіванням поглядає в очі. – Мене ніхто не носить на руках! В дитинстві звичайно носив і батько, і мати, напевно… я не пам’ятаю… Ой, леленько! -дівча раптом співчутливо сплеснула руками. – Тебе ж, мабуть, теж ніхто не носив на руках?

    Все ж п’яна. І схоже алкоголь м’якою ковдрою вже огортає її свідомість.

- Носили, носили. Коли ось так напивався, як ти, так мене друзі й носили - до самих дверей донесли, в ліжко поклали, -єхидно промовляю допомагаючи їй підвестися на ноги.

- Хороші друзі! – резюмувала вона притримуючись за мене. – Треба обов’язково з ними познайомитися… - вчасно підхоплюю, бо Мила все ж перечіпається. Доведеться все ж нести на руках цей скарб, а то шпортатиметься на кожному кроці, ще розіб’є свою дорогоцінну голівоньку.

    Думав одразу засне, аж ні – її п’яне лепетання супроводжувало кожну мою дію:

- Ой, обережніше неси мене … тут гілки… тут поріжок… Двері…

- Ми в номер? – запитала, як ми нарешті дісталися холу готеля. – Може ще погуляємо? – зазирає в очі. – Ми ще в басейн не ходили…

- Ні, Мило, нагулялися.

- Та годі тобі! Так добре… Мені так добре з тобою, як ні з ким…Чого насупився, я занадто тяжка?

Вона ще питає! Звісно, що не пір’їнка!

Їдемо на ліфті. Нарешті поставив свою дорогоцінну ношу на підлогу. Стоїть, не сповзає. Виходимо на поверсі і вона знов запинається. Підхоплюю її на руки. От, п’яничка мала! Це зовсім не те, на що я сьогодні розраховував. І хоч ще серджуся на неї та все більше хочеться сміятися з цієї ситуації вслухаючись в її невпинне бурмотіння:

- Ти ж все одно поїдеш, -  лоскоче шию теплим диханням, - в свій Київ. А мене і не згадуватимеш, - роблю про себе ремарку, що це вже навряд, бо за свого життя ще жодну п’яну дівчину не тягав на собі цілий вечір, - підеш на роботу… Ти такий цілеспрямований. Молодець, що так любиш свою справу. Поважаю! І ще й такий гарний... А я теж поїду! Так! Поїду додому перша! І ти мене більше не побачиш, не знайдеш… Ти ж мене й шукати не будеш! Знаєш анекдот про невловимого Джо? Два ковбоя стоять посеред прерії, один каже іншому, що он там Невловимий Джо поїхав, той і питає : «А чого його так назвали, невже його й дійсно ніхто не може піймати?!», а перший відповідає: «Бо його ніхто не ловить! Він нікому на фіг не потрібен!»

   Дівчина заливається сміхом розповівши до кінця історію, а потім з веселими бісиками в очах звертається:

- Чуєш, Олежику, а ти мене шукатимеш? Бачу по очах що ні! І взагалі, пусти мене, я сама піду,- не відпускаю, лише сміюся. - Ну, добре, неси мене до кімнати, але там точно треба буде відпустити!

З «благословення» Мили ми дісталися до номера. Може її під холодний душ засунути? Поки вагаюся, дівчина плавно сповзає з рук і нетвердою ходою прямує до ліжка. Одним рухом, з експресією зриває покривало одразу жбурляючи на підлогу. Слідом береться до сукні намагаючись стягнути через голову, примовляючи:

 -  Як вона мені набридла за цей вечір, вона колеться!

   Через голову зняти сукню не вдається і вона починає знавісніло смикати блискавку. Та також не піддається.

Я починаю сміятися, ледь не падаю, а Мила навіть не звертає увагу – самовіддано воює з застібкою.