Розділ 26. Мила. Одеса. Початок.

    Як тільки виїхали з ґрунтової дороги на шосе я зрозуміла наскільки необміркованою була моя згода. Як я могла погодитися їхати в інше місто, коли з собою тільки телефон і гаманець?! Поглядаю на Олега. Чому він такий спокійний, наче нічого ообливого не відбувається? Чи це я просто тяжка на підйом? Чи може я надто прив’язуюся до своїх речей, що зараз я так убиваюся за ними? «Ага, особливо прив’язалася до своїх чистих трусів і нічної сорочки» - відпускаю сама собі уїдливі коментарі. Що ж робити?

   - Олеже, я розумію що вже погодилася, але схоже ми поспішили. Давай поїдемо додому?

   - Чому? – питає хлопець.

   - В мене жодних речей немає з собою – ні одягу, ні … -хотіла додати білизни, та запнулася і почервоніла, - нічого з собою немає!

   - Тебе тільки це непокоїть?

    Киваю головою в знак згоди і підтверджую тихим «Так». 

 - Тоді зараз ми заїдемо до торгового центру і все вирішимо, - підморгує мені.

    Мій панічний настрій вмить заспокоївся зіткнувшись з його впевненістю. Дійсно, немає таких проблем з речами, які не вирішиш грошима. Добре, що на картці не витрачені відпускні, а картка зі мною. Посмішка повертається на моє обличчя, очі горять в передчутті . Шопінг! Купити сукню на згадку про подорож, буде набагато крутіше і пам'ятніше ніж магнітик, чи фігурки з мушель. Тому, коли ми через півтори години заходили до зали торгового центру, я жваво оглядалася читаючи вивіски в пошуках вказівника. Хлопець зорієнтувався швидше і вже мене кудись повів. Ми опинилися в магазині дорогого брендового одягу.

    З подивом дивлюся на нього. В нього наче гарний смак, та все ж запитаю:

- Хочеш, щоб я допомогла тобі з вибором одягу?

    Тепер вже його черга дивитися на мене з подивом.

- Взагалі то, це я хотів тобі допомогти.

- О, в тебе досить поверхневі уявлення про рівень зарплати на заводі, - іронізую з посмішкою переглядаючи цінники на найближчих речах. Я не відчуваю незручності озвучуючи те, що не можу дозволити собі дорогі речі.

    Схоже він не очікував такої відповіді і вважаючи, що я його не зрозуміла, почав пояснювати, як малій дитині:

- Ти чого, тобі не треба ні за що платити, вважай це моїм подарунком.

    Боже, боже, ще й так вдоволено дивиться. Невже не розуміє, що його пропозиція навіть образлива (я звичайно не дріб’язкова людина, тому ображатися не буду, але й погоджуватися теж ). З якого дива, він збирається мені одяг купувати?! Ми знайомі 3 дні. Я знаю, що закохалася в нього з першого погляду і з моменту знайомства лише те й роблю, що намагаюся не зірватися в прірву почуттів. Я не його дівчина, не його наречена. Так що, він вирішив благодійністю зайнятися? «Ні, поки я не готова аби ти мене одягав і взував, мій коханий незнайомець, -подумала. – Можливо в майбутньому, якщо воно в нас буде, можна й пограти в ігри з одяганням, роздяганням, а зараз… »

- Слухай, - обіймаю його за шию, прямо дивлюся в очі, -а в тебе коли день народження?

- Цікавий перехід на нову тему. – Олег здивувався, та все ж відповів. – В квітні.

- Просто, хотіла зауважити,  - усміхаюся, - що в мене день народження ще не скоро - в листопаді, і до Нового року далеко, тож з подарунками ти поспішив. Дай мені годину, - в задумі підводжу погляд вгору, - так години буде достатньо і я придбаю все що мені наразі потрібно. Аби не надто вражати чоловічу гордість своєю відмовою, додаю:

 -...  і якщо мені знадобиться допомога обов’язково звернуся до тебе!

    Цьомаю його в носик і відпускаю усміхаючись.

- Добре? – перепитую тримаючи за руку.

- Добре.

- Тоді зустрінемося через годину на виході, біля кав’ярні.

    Олег відпускає мою руку, та лише для того аби одразу притягнути до себе обвиваючи талію. Владно тримає не даючи зрушити з місця. Не минуло і хвилини, а я знов у його цупких обіймах! Одразу перехоплює дух, відчуваю як червонію, та не маю сили наказати тілу пручатися, тож слухняно кладу долоні на його груди і відповідаю на його погляд.

- То що? -перепитую, бо ця гра очима може тривати нескінченно.

    Він ще декілька секунд прискіпливо дивиться на мене, наче щось вирішує. Нахиляється даруючи легкий і водночас вимогливий поцілунок.

- Так поспішаєш мене залишити, - зітхає усміхаючись, - що ж, тоді до зустрічі через годину.

    Обпалює вуста черговим поцілунком і відпускає.

    Треба поспішити вивітрити з мозку цей солодкого дурман, бо щось він зовсім того, почав мені видавати типу «Навіщо взагалі одяг, коли ти будеш в одному номері з чоловіком своєї мрії. В таких жарких обіймах одяг тільки заважатиме…»

    Зриваюсь з місця і ледь не біжу в напрямку магазинів.

    Тим часом хлопець задумливо проводив поглядом постать дівчини, яка весело крокувала вглиб торгового центру, потім рвучко підійшов до консультанта, вказав які речі і розмір йому потрібні, і одразу попрямував до каси.