Розділ 24. Мила. Розважальна програма

    Ми під’їхали до ферми близько четвертої години дня. Величезні білі намети встановлені біля основного павільйону виглядали врочисто і гармонійно на фоні безмежного моря.  На імпровізованій парковці вже стояло з два десятки автомобілей.  Нарешті ми на місці! Олег паркує авто і виходимо.

    Ласкавий сіжий вітерець м’яко дихає в обличчя. Хочеться пройтися після тривалої поїздки. Олег залишає мене на хвилину і вертається з хлопцем. Для початку нам пропонують екскурсію по фермі. Ми переглядаємося. Я киваю погоджуючись. Кожному з нас видають заброди (риболовецьке спорядження у вигляді гумового комбінезона з чоботами), одягаємо і йдемо по мілині в море до старчачої з води арматури.

     Я не втрималася від смішків в сторону Олега:

  - Тобі пасує, так мужньо виглядаєш – справжній моряк! Задумайся, поки не пізно, про перекваліфікацію.

    Хлопець лукаво осміхнувся і в свою чергу запитав:

- Ти рибу ловити вмієш?

- Так, на вудку, дідусь навчив, - не розумію, до чого це питання.

- Дивися, якщо я стану моряком, то будеш моя рибачка Соня – все як в пісні!

Засміялася:

- Вражає! Олег, та ти знавець класики! «Шаланди полные кефали»... Та якщо слідувати до кінця словам пісні, скоро ти закохаєшся і одразу зіграєш весілля. Готовий до такого?

- А може я вже?

- Що, зіграв весілля? – підсміююся з Олега.

- Закохався.

    Продовжуючи зображувати повне нерозуміння, стримуючи сміх. Як він м’яко натякає на кохання до мене – і не зізнався в почуттях, і в той же час заінтригував. Навіщо йому це? Зароджувати в  душі тремтливе очікування, а потім залишити ні з чим. Це така гра, чи він дійсно закохався і боїться признатися?

- Може бути,- розмірковую вголос, - ти ж людина. Люди схильні закохуватися, так само як і забувати вже через тиждень, два про існування один одного, - не втималася від шпильки.

    Вмить з його обличчя зійшла усмішка. Чорт! І хто мене за язика тягнув. От завжди так – що в умі, те й на язиці, особливо тоді, коли можна й промовчати!

   - Вважаєш мене непостійним?

   - Будь ласка, не сприймай мої слова на свій рахунок, - намагаюся виправити ситуацію, хоч саме так я і вважаю, але псувати настрій ні собі, ні йому не хочу. – До того ж, я ще мало тебе знаю аби робити такі висновки.

Усміхаюся хлопцю, пригортаючись до нього:

- Я лише хотіла сказати, що сучасні дівчата і хлопці вже не одружуються одразу як закохалися. Ти помітив, що всі беруть час аби придивитися, «притертися» один до одного і зазвичай впадають в крайнощі? Вони або змінюють коханих кожен день, як рукавички, або застрягають в відносинах надовго і безперспективно, як в болоті.

- А ти, я так розумію, не така? – прискіпливо поглянув хлопець, холод в його погляді почав відступати.

- Як тобі сказати… В цьому плані я й правда не дуже сучасна. Після минулих відносин схильна вважати, що все ж «познайомитися» з майбутнім чоловіком до весілля не буде зайвим, але це «знайомство» не має розтягуватися на роки. Якщо за перші хвилини знайомства між людьми не спалахнули почуття, а за пару місяців вони не зрозуміли чи хочуть бути разом – то вже рік, чи два нічого не змінять. Така в мене теорія, а щодо практики…  Закохане серце таке непередбачуване і не завжди діє за вказівками розуму.

Щось хлопець задумався, треба залучити його до бесіди:

- От ти? -запитую в нього.

- Що, я?

- Ти віриш в кохання з першого погляду і чи завжди тобі вдається поступати помірковано, не вестись на емоції?

Олег зблиснув очима:

- Зазвичай, так.

Ти диви який, вирішив пропустити першу частину питання про кохання з першого погляду. Ну то й нехай, не акцентуватиму увагу на цьому…

- Тоді я тобі заздрю! В мене зазвичай навпаки, - розсміялася. Далі спілкування знов повернулося в мирне русло.

    Ми лазили по мілині намагаючись слухати екскурсовода, перетрушували устричні мішки, ділилися враженнями, сміялися, лякали один одного тим, що тут напевно водяться змії.

   Олег десь знайшов жабу і коли я розслаблено оглядала черговий устричний мішок (під супровід розповіді екскурсовода про особливості цього виду, історію завезення устриць і подальші перспективи) він підсунув мені її під ніс! Не сказала б, що я боюся цих слизьких лупатих земноводних, швидше вони викликають гидливість. Але, ефект несподіванки спрацював «на ура» - відсахнулася, крок назад, щось потрапило під ноги і я шубовснула у воду! Чудово… Сиджу по шию у воді, намагаюся підібрати слова, які найбільш відповідають настрою:

- Олег! - майже гарчу, намагаюся не зірватися в крик. Хлопець, що ще мить назад тягнувся до мене допомогти, обережно застиг на місці.

- Мила, що ж ти в мене така незграбна, -бісиків очима пускає.

     І вже з щенячим поглядом додає:

- Я не очікував таку бурхливу реакцію. Жабка така маленька… була, - наче й вибачається, а каже так, що то я сама винна.