Розділ 20. Олег. Відкриття.

    Давненько я не хворів, та ще й так невчасно! От би зараз проковтнути чудодійну пігулку – і все «Ок». Точно. Десь тут має бути лікарняний пункт, чи щось на кшталт нього. Або… здається Мила казала, що буде мене лікувати, якщо я підхоплю застуду. Може до неї звернутися? Пограємо в лікарню, це буде цікаво… Мила - лікарка… Капець! Я ж домовлявся з нею зустрітися сьогодні о 8-00. Перевіряю час – так, вже давно не восьма година… Треба йти з повинною. От тільки, чи не залікує вона мене до смерті після такої непунктуальності? Начебто моя красуня добра, не капосна. Тільки от всі вони такі спочатку, а як що не по їхньому – милі дівчата перетворюються в розлючених фурій.

    Можна було б написати їй повідомлення – і ґрунт промацати (який там в неї настрій), і менше рухів здійснювати. Та тільки я ж спеціально не обмінююся номерами телефонів - щоб після «відпочинку» мене ніхто не діставав. От і в Мили номер не взяв, а тепер навіть шкодую. Тому, що не я б до неї йшов, а вона б сама прибігла, як тільки дізналася про моє скрутне становище! Оточила б мене турботою, увагою, піклуванням… Та й я знайшов би як їй віддячити…

    Зібрався (в тому числі й з думками) і вирішив піти до Мили – дам шанс дівчинці проявити себе. Хотіла лікувати – хай лікує! Врешті, я ж при тямі і як щось піде не так, зможу швиденько забратися. Та й нестерпно хочеться побачити мою крихітку. Ми вчора зупинилися на надто цікавому моменті і я розраховую на продовження.

    Прийшов до її номеру. Постукав, чекаю. Ну, і де її носить? Це що, мені, хворому, ще й чекати її доведеться? А якщо вона не прийде? Або прийде не сама? На обличчі вмить з’явилася посмішка (більш схожа на звіриний оскал) – у цьому випадку той невдаха пошкодує, що з’явився на моєму шляху. Та варто було тільки почати розробляти жорстокі плани по усуненню уявного суперника, як Мила вже прийшла. І я зрадів, наче хлопча, яке вперше бачить Діда Мороза! Тільки схоже, що зарано. Дівчина поводиться якось стримано, не так як учора. Наче і не відштовхує, але й не наближається. Треба нагадати їй, як добре зі мною. Затягую в свої обійми, та вона пручається! І рішуче налаштована зайнятися моїм лікуванням. Гаразд, полікуюся, а потім все інше…

    Спочатку крихітка добряче налякала мене своєю обізнаністю з доісторичних методів лікування (хотів вже драпака давати) та, після залякування, вона виявила досить адекватний підхід до процесу відновлення мого здоров’я.

    Взагалі, мені сподобалося таке лікування - навіть чай з ромашкою ставав не таким противним, коли в моїх обіймах була Мила. Та тільки я вирішив зробити лікування ще приємнішим, як принцеса знов вислизнула з моїх рук. Спершу, як тільки вона втекла віджартовуючись, навіть розізлився. Я ж нормальний чоловік і коли в мене під рукою знаходиться таке тепле і ніжне дівоче тіло, це  нормальна реакція – приласкати, приголубити! А вона непокоїться, тікає. Їй слід було б непокоїтися, якби в мене не було такої реакції! Чому вона так чинить?! Чорт! Починаю втрачати впевненість у власній чарівності. Чи може в неї є якийсь невдалий досвід? Хоча, не шарахається від мене, навіть дуже пристрасно відповідає, отже не те. Чи може вона з тих, що тільки після весілля? Цікаво, а чи зміг би я чекати близькості з дівчиною до весілля? Точно ні. Хіба що, весілля було б через тиждень після знайомства (почав прикидати в думках скільки б разів вже був жонатий за таких обставин)! А є такі, що чекають… Це ж як сильно треба кохати, чи просто зациклитися на одній дівчині, аби піти на таке…

    Заспокоюючись прийшло в голову, що з Милою легко не буде. Точніше, з нею не буде легко переспати. Вона м’яко руйнує мої шаблони поведінки відмовляючись поводити себе так, як я розраховував. І мені б піти геть, раз вже наше спілкування йде за сценарієм. Але, не зважаючи на все це, я не втратив до неї інтерес і хочу з нею спілкуватися, обіймати, цілувати… Я хочу її…

    Вперше за довгий час я вимушений був просто спілкуватися з гарною дівчиною. І це було схоже на відкриття Колумбом Америки. Як Колумб колись просто хотів знайти інший шлях до Індії, а відкрив новий континент, так і мені вдалося зробити власне надзвичайне відкриття. Адже я хотів просто переспати з черговою незнайомою красунею, а зараз сиджу, жартую, слухаю її смішні співи, п’ємо разом з нею вино, танцюємо і розумію, що можна отримувати задоволення (і я його дійсно отримую) від процесу «завоювання» , а не тільки від кінцевого результату. А ще, від її щирих усмішок йде така енергетика, що можна захлинутися в морі тепла і ніжності.

     Тому й не йду. Навіть тоді, коли вулицею розлилася темрява, а зорі осяяли небосхил. Навіть, коли увімкнулися ліхтарі і почали радісно освічувати алеї, наче пропонуючи заплуталим перехожим супроводити їх до домівки. Та й тоді, як дівчина вже відверто сказала, що час розходитися – я не захотів полишати цей затишний прихисток. Я не сперечався – просто заварив чай (як вона і просила) і влігся на ліжко. Цікаво, що вона робитиме, як вийде з ванни і побачить мене заснулим. Будитиме? Мене не легко розбудити. Особливо, коли я того не хочу. А я вперто вирішив цієї ночі нікуди не йти. Достатньо того, що вчора пішов! І навіть відсутність змінного одягу мене не переконала в протилежному. Та й все має виглядати достовірно аби Мила нічого не запідозрила. Хай вже між нами сьогодні і не буде близькості (як я розраховував), але вона буде поруч. Нехай звикає до цього факту.

    Сам не зрозумів, навіщо їй звикати до того, що я поруч, та думка здалася напрочуд правильною. Потім думки почали перескакувати з одного на інше, ще трохи і я … поринув в обійми Морфея. Сам незчувся, як заснув. Пізніше все ж прокинувся, та тільки для того, аби роздягнутися (джинси не надто підходять в якості одягу для сну). Тихенько, аби не будити дівчину, завітав до ванної та повернувся в ліжко, під крилечко своєї пташечки.