Розділ 18. Мила. Надобраніч.

 Решта часу проходила легко й невимушено. Після ситної їжі ми продовжували вилежуватись. Згодувала хлопцю ще одну пігулку, напоїла чаєм і під черговий фільм (чи розважальне шоу) ми просто задрімали.

    Проснулася від дивного відчуття. Хтось гладив моє волосся. Відкрила очі і згадала:

- Ти вже проснувся? – усміхнулася питаючи красунчика. – Як себе почуваєш?

- Чудово, -  відповів Олег, пронизливо дивлячись в вічі, гіпнотизуючи поглядом зелених очей. Продовжуючи погладжувати моє волосся, він підключив до дій другу руку, якою тепер лоскотно проводив оголеною ділянкою тіла між футболкою і шортами, наполегливо пробираючись вище. Нахабніє хлопчина!

- Пригальмуй, юначе! – усміхнулась відсторонюючись від нього. – Схоже, тобі і дійсно стало краще!

    Та лишень я тільки підвелася з ліжка, дехто знов мене туди повернув.

- Принцесо, не йди, - чи то просив, чи то наказував стискаючи в своїх ведмежих обіймах, вимагаючи поцілунку (схоже не тільки цього).

    Ухиляючись від його вуст серйозно відповіла:

- Ви забуваєтесь, пацієнте! Я не збираюся порушувати правила професійної лікарняної етики. До того ж, карантинний період без поцілунків продовжується і краще, ще раз виміряй температуру, - мило йому усміхнулась, цьомнула в щоку і нарешті вибралася з цих загарбницьких обіймів.

     Швидким кроком, майже тікаю в ванну та встигаю, краєм ока побачити, як хлопець з розчаруванням проводить рукою по волоссю й роздратовано стукає долонею по матрацу ліжка.

     Вмила обличчя. Підставила руки під холодну воду і поглянула в дзеркало. Вода не допомогла змити збентеження і гарячковий блиск в очах. Звісно, мене не надто лякала вірогідність підхопити застуду через поцілунки з Олегом. Мене непокоїло дещо інше, точніше дехто – Олег. Я його практично не знаю. Він мені ніхто (як і я йому), але зараз ми в одному номері, нам весело  і  начебто все добре. Начебто все просто і достатньо спираючись на розум чесно відповісти на кілька простих запитань і навести нарешті лад в своїй голові. Почну з простого.

     Він мені подобається? Так, можливо я навіть закохалася.

    Чи хочу я чогось більшого? Так! Будь-яка дівчина мріє про класного хлопця, весілля і любов до останнього подиху.

    Чи пропонував він мені щось? Ні, нічого. Впевнена і не запропонує. Фактично все зведеться до приємного проведення часу. Навіщо ж я запросила його до себе, коли це ніяк не в’яжеться з моїми намірами знайти кохання? Не знаю! Нічого не знаю!

    Ці відмовки (про карантин), дозволяють тримати між нами відстань і дарують трішечки дорогоцінного часу на роздуми. Скільки в мене є часу? День? Два?

    Простоявши так ще хвилин 10, нарешті вийшла.

    Схоже, за цей час хлопець зміг повернути самовладання і добрий настрій (принаймні зовні):

- Крихітко, крихітко… - похитав він головою, - цей карантин, що ти оголосила, зведе мене з розуму. Сподіваюся завтра таких обмежень вже не буде?

    Присіла поруч з ним.

- Зазвичай, краще на протязі 3…5 днів не контактувати ні з ким... Добре, що ти швидко одужуєш, - подивилася на простягнутий термометр, - 36,9  °С.

- Разом хворіти, якщо що,  веселіше, - хмикнув він.

- О, тепер мені зрозуміла твоя поведінка! Ти втілював в реальність свій підступний план – хочеш аби я також захворіла!

 Засміялася і продовжила після незначної паузи:

 – Так от, скажу тобі, що не хворіти разом, ще веселіше, - промовила наголошуючи на частці «не». – Давай придумаємо, чим ще можна зайнятися, - запропонувала присівши на стілець.

    Красунчик уважно спостерігав за мною, напевно, намагаючись зрозуміти, що зі мною робити далі.

- Скоро вечеря, - продовжила, - а після можна у щось пограти. Які пропозиції, вподобання?

- Футбол, волейбол, гольф, боулінг, більярд. Можна й в мафію, монополію, шахи, покер...

- Слухай, ти  мене зараз вразив, але щось все перераховане не надто підходить. Хоча… Здається в мене була колода карт, якщо я її не виклала, - продовжую говорити риючись у величезній дорожній сумці, - здається десь тут. Ми збиралися з подругою згадати дитинство. Знайшла, - в боковому кармані на самому дні знайшлося шукане.

- Покер, це добре, а от чи знаєш ти таку серйозну карткову гру, як п’яниця, чи в дурня, - з награно поважним виглядом запитую в Олега.

Він розпливається в посмішці:

- Знаю!

- О, схоже вимальовується серйозний суперник!

    Вирішили грати на щось і довго сперечались, що буде ставитися на кін. Врешті-решт, комусь з нас прийшла в голову «геніальна дука» - раз гра називається п’яниця, кожен хто програє випиває по 5 ковтків вина (порахували, що це буде приблизно 100 мл). Поглянувши на пляшку вина, яка продовжувала стояти на столі в гордій самотності, Олегу вочевидь здалося, що то дуже мізерний запас для запланованого спарингу. Тож, згодом, коли офіціантка принесла вечерю, він щось тихо сказав їй, всунувши в руку купюру і вже через 15 хвилин вона передавала йому паперовий пакет з солодощами й ще однією пляшкою вина. Дівчина приязно попрощалася, з хитринкою поглядаючи побажала приємного вечора. А далі почалося – і сміх, і гріх!